Іван Левченко
СТОЮ НА МАЙДАНІ
Поезії

ВИСПІВАТЬ СЛОВОМ ТЕБЕ

СПОГАД

Львів’янці Марії з сьомого купе.

Дощі – і з вечора, й під ранок.
І стиглі яблука – з обійсть.
Півсвіту застили тумани.
До міста Львова потяг біг.

Вам снився сон. Мені не спалось.
Веселий вечір віддзвенів.
Ви теплим спогадом зостались
І не давали спать мені.

Час плив, як морем тихий човник.
І на папір лягли слова
Про те, як щедрий пан полковник
Пахучу диню діставав.

Коли ж за стіл дорожні сіли –
Їх від розмов не відірвеш.
Про бозна що ми говорили.
І про політику, авжеж!

Інакше, мабуть, і не вмієм.
А за вікном – дощі й туман.
Кажу: я вдячний Вам, Маріє,
За те, що вечір дивний мав.

Я переповнивсь рідним словом,
Зігрівсь душею біля Вас.
А потяг мчав до міста Львова.
І спогад спати не давав.

* * *
Одноманітний стук коліс.
А в вікна стука перший промінь...
Встає зі сну казковий ліс,
Вмива в тумані гілля-крони.

Смерічки дивляться увись –
Карпатських гір рясне намисто...
На мить здалось: в танку зійшлись
Горяни в одязі барвистім.

Хатки в лісах. А хто у них?
Збагнем усе, коли приїдем.
Пішли в хмаринки тумани.
І ми в теплі – привітно-ріднім.

Уклін тобі, пісенний край!
Уклін Карпатам, Черемошу!
Добридень, ґазди! Помагай
Вам Бог у долі – щиро прошу!

* * *
Облич у тебе, Україно,
Стонадцять буде... Навіть більш!
Кого ім’ям ясним Людина
Ти зігріваєш і живиш.

Наймення всім нам – українці,
Бо в цій країні – сущі ми.
... Народ, народність – не чужинці,
А рідні люди між людьми.

Вірмени, греки, караїми,
Євреї, німці... – всі свої,
Як розмаїття України
У своєрідності її.

Дай, Боже, щастя нам і миру.
А ще – дай долі, щоб на всіх.
... Облич стонадцять – сотні зірок:
Дітей-усесвітів твоїх.

УКРАЇНІ

Мені не треба повертатись,
Не треба йти до тебе знов,
Не треба вибачень прохати,
Бо я від тебе не ішов.

Мені спокутувать не треба
Гріхів – не зраджував тебе,
Бо ти для мене – рідне небо
І рідне сонце із небес.

Мене не звабили спокуси
Чужих осель, чужих країв.
І де б не був, я знав – вернуся
До рідних витоків своїх.

Тут гордих прадідів діяння.
Козацький дух у мене вріс.
Тут оберіг Тараса – Канів.
І мова – роду оберіг.

Тут рідне все – куди не гляну.
Кого не стріну – рідні всі:
Мої Марії та Івани –
Із незапам’ятних часів.

Святі батьків моїх могили.
Життя дітей моїх нове.
Тут любе все і серцю миле.
Нелюбе в серці не живе.

Мені не треба повертатись,
Бо я від тебе не ішов,
Моя Вкраїно – рідна мати.
Одна навік моя любов.

В КАРПАТАХ

Смереки високі. І гори – усюди.
Збігають потоки – із гір ручаї.
Вмиваюсь водою – хай сили прибуде,
Хай будуть високими думи мої.

Кого де не стріну – то легіні статні,
Гуцулки вродливі зі співом в устах.
За що мені щастя – ці гори Карпати,
І плеск Черемошу, і гомін Прута?!

Як дихати легко: наповнюю груди
Повітрям на хвої й озоні дощів.
Смереки високі. І гори – усюди.
Я серце закохане в горах лишив.

А хто бачив справжню – до неба аж! – ватру?!
Танок із жаринок – нічний феєрверк.
Стоять зачудовані сині Карпати.
Мелодія скрипки над плаєм пливе.

Танцюють гуцули. Круг ватри кружляють,
Немовби чаклують навколо вогню.
І юна гуцулка душевно співає
Про гори Карпати і милу рідню.

Співає гуцулка так легко й відкрито.
Смереки той спів піднімають до зір.
Не знаю, як жив я до цього на світі?
Тепер не прожити без ватри і гір!

Тепер одного мені, краю мій, треба,
Щоб виспівать словом правдивим тебе,
Горіти, як ватра, і прагнути неба –
Думками, як гори, сягати небес!

КАМ’ЯНА БАГАЧКА

Красива легенда. І, певно ж, правдива...
Хто був у Карпатах, той знає її.
Жила собі пані – багата й вродлива –
В одному з квітучих тамтешніх країв.

І стрілась біднячка їй якось у лузі.
Багачка збиралась поїсти якраз.
І та попрохала окрайчика кусень:
Бо, певно ж, від голоду бідна вмира.

Багачка відмовила: “Йди собі звідси!
Я ще і сама не поїла, як слід,
Бо швендяє тут вас, приблудних, до біса!
Потрібен їй, бачите, хліб на обід!”

Біднячка заплакала: “Дякую, пані!
Нехай же не буде і в тебе добра,
Бо маєш не серце у грудях, а камінь.
То й стань ти уся кам’яною ураз!”

І сталося: закам’яніли багачка,
І їжа, і вівці, й господа її...
І кажуть, що зникла відтоді біднячка,
А з нею і бідність з карпатських країв.

Така от легенда є в божому краї,
Де дивні смереки і щедрі серця.
... Я крихту кохання у тебе благаю.
Невже в тебе серце із камінця?!

СЛОВА ПРОСИЛИСЯ НА ВОЛЮ

... І зайця крик лунає,
І душу рве той моторошний крик.
В.Базилевський, Крик зайця.

Душа-зайча кричить від болю.
Нічим не втішити звірка.
Слова просилися на волю,
А я неволив – не пускав.
Вони кричали диким криком
І нуртували у мені:
Мої зайчата невеликі,
Рукою схоплені у сні...
О, відпусти зайчатко-слово:
Душа у слові виллє біль.
В неволі завжди смерть звіркові,
Котрий живе сам по собі...
Невже байдужа й ти до болю
І до моєї самоти?
Слова просилися на волю:
Їх, як раніш, не чула ти.
Почуй: кричить надсадним криком
Душа-зайча, бо їй все гірш...
Не відгукнулась, як не кликав.
І я пустив слова – у вірш.
Живу й боюсь своєї волі:
Без тебе воля ця гірка.
Душа-зайча кричить від болю.
Нічим не втішити звірка.

ЖУРАВЛИНА ДОЛЯ

Там, де здаля
Линуть ключі,
Зоряний шлях
Сяє вночі.
Із висот журавлі
Ячать.
І несуть на крилі
Печаль.
То до мене вони
Із вишини
Журно кричать.
А я їм:
– Хай щастить
До любові, птахи,
Долетіть!
Може, вдасться й тебе
Їм побачить з небес?
Доліта до землі
Вічний жур журавлів…
У світи –
Де є ти –
Знову правлять політ.
Підкажи,
Де твій шлях –
Віднайти
Журавлям.
Може, в даль клин майне
І печаль обмине?
Журавлі,
У політ,
Заберіть і мене!
…Не почув мене клин –
Плине в зорях
Один.

БЕЗ ТЕБЕ ТОБОЮ ЖИВУ

Відридала душа – втихомирилась наче:
І ні зойку тепер – для допитливих вух...
І ніхто ні сльозинки в очах не побачить –
Так я тихо без тебе тобою живу.

А в обличчя – сніги, завірюхи безжальні.
На вітрах промовляю уголос слова,
Бо ніде ні душі. Тільки зорі печальні.
Тільки жалібно пес під мостом завива.

Я додому іду. І нема в мене дому.
А живу я чи вмер – то моя лиш печаль...
День за днем – наче повз тупотять незнайомі.
А знайомі мовчать. Їм простіше мовчать.

От до чого дожив я – печальний, самотній.
Тільки сниться дорога до тебе тепер.
Є два лиха: нелюбу робити роботу
І з нелюбою жити. То краще б умер.

Я не хочу нелюбих. Не хочу без тебе.
І терпіння мого головешка стліва.
Сніг лапатий летить із бездонного неба.
Із бездоння душі – лиш про тебе слова.

В ДОРОЗІ

Дружині Ельвірі

Перестуки коліс – поспішаю до тебе:
Крізь морози, і сніг, і печалі земні...
Та хоч би де зоря у високому небі.
Тільки де-де в степу – у хатинках – вогні.

Перестуки коліс – а заснути не можу.
За стовпами стовпи пролітають повз нас.
І ті чорні хрести на розп’яття так схожі.
Тільки хто і кого на хрестах розпина?

Перестуки коліс – і на серці тривога.
До Голгофи подібна розбурхана ніч.
І зболіла душа Сина Господа Бога,
Як ніколи раніш, зрозуміла мені.

Перестуки коліс – цвяха вбитого звуки.
Чи то в руки тобі, чи у груди мені...
Пролітають стовпи – чорним мічені круки.
Мерехтять у вікні, як надія, – вогні.

Перестуки коліс – я устигнути мушу!
І до біса – хрещаті стовпи на путі,
Бо нікому в житті не розп’ясти нам душі,
Хай би тіло й хотів розіп’ять на хресті.

Перестуки коліс: я до тебе – до тебе:
Крізь морози, і сніг, і печалі земні...
Слава Богу, зоря вже проклюнулась в небі:
Навіть небо і те підсобляє мені!

Перестуки коліс – мчи, мій потягу дужий,
До моєї зорі, що одна – на землі.
Перестуки коліс розтривожили душу.
Перестуки коліс. Перестуки коліс...

ЯКА Ж ТИ КОХАНА!

Так близько до тебе – аж щемко душі.
Сніжинки-секунди спадають і тануть.
На білому світі я все залишив
І прагну до тебе, неначе востаннє.

Я так завинив, що й прощення нема.
Коли від’їздив – золотилася осінь.
Тепер – засніжило: холодна зима,
А серце гаряче, бо любить і досі.

Я кину валізи й тебе обніму.
І будем пероном удвох кружеляти.
Ну, хто нам наврочив холодну зиму,
Коли тільки жити і жити. Й кохати –

Неначе востаннє: до щему в душі,
Коли і слова, і цілунки, і тіло
Гарячі від щастя, як спалах жоржин
На нашій постелі – засніжено-білій.

Зривається сніг і летить прямо в твань.
О, як перейти це болото розлуки
І чисті вуста цілувать-цілувать,
І мліти від щастя й солодкої муки?!

Коли ж бо це буде? – питаю себе.
Сніжинки-секунди злітають і тануть.
… Нарешті, перон – я цілую тебе:
Якби то ти знала, яка ж ти кохана!

НАД УСЕ

Ще будуть тріумфи і спалахи в небі.
Чиєсь честолюбство сягне висоти.
Мені ж над усе одного тільки треба,
Щоб поруч зі мною всміхалася ти.

Я бачив краї – чи не кращі у світі,
Найзвабніші очі, і перси, й вуста.
Але над усе найчарівніші миті –
У лоно твоє, як у щастя, вростать...

Нехай відкриваються далі й планети.
Комусь без клейнодів уже не до сну...
Мені ж над усе те, що любиш мене ти,
І те, що тебе я кохаю одну.

І зорі, і далі, й що буде відкрите,
Повір, без любові відкрити – ніяк!
Тому над усе те, що вмієм любити,
І те, що я твій, і що ти є моя!

ПЕРЕД ДОРОГОЮ

Така холодна й довга ніч.
Така важка, немов остання…
А може, краще я зостанусь –
Для чого їхати мені?

Десь за вікном гук поїздів:
Когось дорога поманила.
Мені ж без тебе вже несила,
До біса – десь, із кимсь, кудись!..

Хоча б у це повір мені,
Якщо слова чогось ще варті.
Ми не спимо: в часу на варті.
Сповза у безвість довга ніч.

КРОСВОРД СЛІДІВ

Я повернувся в край снігів.
І знову холодно без тебе.
Довкіл – кросворд чужих слідів,
Котрий розгадувать не треба.

І ті ж вітри і холоди.
І завірюхи завивання.
Сніги притрушують сліди.
Час випробовує кохання.

Топчу свій слід. Попри усе.
Тебе з дороги виглядаю.
Душа не може без пісень.
Без тебе – серце, бо чекає,

Що ми сніги переживем.
Ітимем знову вдвох утішні.
І розгадаєм без проблем
Кросворд слідів. Своїх. Неспішних.

ТАБУ

Ніхто не верне нам життя,
Яке тепер хіба що сниться?
Котрий з років, що так летять,
Є журавель, котрий – синиця?

Беріть, хто хоче журавля,
Віддам синицю без вагання,
Щоб тільки миттю звідсіля
Туди, де ти, моє кохання!

Роки, як коні, хто куди:
Табун над долею несеться...
Тавром розпуки і біди –
Зарубки болісні на серці.

Кричу: доволі! Стій, табун!
Та тільки смерть його зупинить.
А я на смерть кладу табу,
Допоки ти – моя єдина!

Куди вони – роки мої?
Хай не спинить – хоча б стриножить!
А сонце високо стоїть –
Ясне, звабливе і тривожне.

Сніги весь день. Сніги всю ніч.
Біліє все на білім світі.
Беріть усе. Лишіть мені
Кохання – сонце у зеніті.

НАДІЯ

Самотньо смеркає. Самотньо світає.
Хоч раз би у сні ти до мене прийшла…
А сніг то розтане, то знову кружляє.
І де він – зими норовливої злам?

Питаю у снігу, у стрічних питаю.
У тебе б спитав, якби поруч була.
І, певно ж, птахів, що додому вертають:
Вони відчувають настання тепла.

Душі так марудно й тривожно – до краю.
Бентега, як зашпори, в душу зайшла:
Насправді не час ми, а щастя втрачаєм,
Коли перешкоди не в силі здолать.

Біль серце то стисне, то знов відпускає.
Непевність спустошує душу дотла…
Повільно і тихо щодня умираю,
А все сподіваюсь діждатись тепла.

Затьмарене небо. І сонця немає.
Зривається вітер холодний, хоч плач.
А серце є серце: надій не втрачає,
Що ти в мене є. Що ти є – не була!

Що гірша нас доля уже не спіткає,
Сповна ж бо спили ми із келиха зла...
І зламу зими, і весни дочекаюсь,
А з нею й тебе із настанням тепла.

Метро-черепаха. Задуха трамваїв.
Дорога по колу – душевний колапс.
Розірветься серце чи коло – не знаю.
Та тільки б дорога до тебе вела!

НЕДІЛЬНИЙ РАНОК

Колись буде дивно згадати цей час.
І мій каземат-кабінет. І самітність.
Берізка навпроти – самітне дівча.
І віти берізки – мов руки тендітні.

Вона чимось схожа на тебе… А чим?
Тендітністю, мабуть. Худесеньким станом…
Я шлю телеграми, а ти все мовчиш…
Ото тільки й є – що берізка і ранок.

Та ще несподіваний сніг, що кружля,
Неначе кульбабки, навколо берізки.
І білий той цвіт на березі здаля,
Як цвіт мигдалю… І мов яблуні – зблизька.

Отак закортіло – до щему – весни
Й до тебе притиснутись радісним тілом.
Неділя. Самітність. Берізка і сніг.
Сиджу в казематі. І жду понеділок.

МЕНІ Б...

Відтанула душа. А що їй залишалось,
Коли уже снігів – і тих, як не було?
Мені б, як тим струмкам із весняних підталин,
Мені б, як небесам, наповнитись теплом.

А ще б одне мені: все кинути – й додому.
Кому заборгував – віддати всім сповна.
Мені б, як тим струмкам, що розлилися долом,
Мені, як небесам, туди, де вже весна.

Сиджу один, як перст. І пізня ніч надворі.
Зриваються слова-краплинки на папір.
Мені б, як тим струмкам, розкутим і прозорим,
Мені б, як небесам, радіти сяйву зір.

Невтішно, хоч душа відтанула з весною.
Мінорно все одно – зірвався дощ з небес.
Мені б, як тим струмкам, пливти навстріч з тобою,
Мені б, як небесам, голубити тебе.

Десь наш з тобою дім і неокрає небо.
І моря чую поклик , і те, як кличеш ти.
Мені б, як тим струмкам, наспівувать про тебе,
Мені б, як небесам, сягати висоти.

І каси, і вокзал – за кілька сотень кроків...
Як хочу досадить усім, хто сіяв зло!
Мені б, як тим струмкам, дзвеніть весняним стоком,
Мені б, як небесам, вернути в дім тепло!

Вже дощ відлопотів. І ранок вийшов з ночі.
А я писав про зустріч, про тебе й рідний дім.
Мені б, як тим струмкам, що радісно дзюркочуть,
Мені б, як небесам, при сонці щоб – своїм!

Вернусь, щоб не було. Вернусь – і дуже скоро.
А хто не сподівавсь – зі злості лусне хай!
Мені б, як тим струмкам, щоб не міліло море.
Мені б, як небесам, безмежжя – докохать!

САМІТНІ СНИ

Нехай одвернеться весь світ,
Нехай від недругів – прокльони,
Аби від тебе був привіт –
Сьогодні, завтра і до скону!

Життя – і диво, й маячня.
Життя – і знахідки, і втрати.
Не дам півцарства за коня –
Йому до тебе не домчати!

І-ого-го! Тобі чого?
Це уві сні? Чи я вже марю?
А кінь у яблуках – вогонь,
Іде з обраницею в парі.

І-ого-го! Обняв її,
Поклавши голову на шию.
О, тричі кляті сни мої!
Хто знову вас мені навіяв?

І де ти, царство ніжне те?
І на асфальті де ті коні?
В саду магнолія цвіте.
І біля цирку їздять поні.

А ми ще й досі не удвох.
Коли те випаде – не знаю.
Казав – вернуся на Різдво,
А вже й Великдень добігає.

Христос воскрес! – летить у світ.
Воістину воскрес! – я вторю.
Пасуться коні у т раві.
І маю царство в сні – ти поруч.

ПОВЕЗЛО НА ЛЮБОВ

Перебуду свій біль, самоту,
Вже запахла дорога додому.
Бо люблю я тебе – саме ту,
Що належить мені й більш нікому.

Ах, який самовпевнений хлоп!
А я впевнений – так це. І тільки!
Що поробиш – кому повезло
На любов, а кому – на копійку.

Хто багатший? Упевнений – я!
Дай Бог стрітись – прохаю у Бога.
Над багатства усі – ти моя.
І не треба мені більш нічого!

Ані злота, ні звань, ні посад!
Все, що мав, – суєта, окрім тебе.
Пізній вечір. Весна. І я сам.
І нікого, крім тебе, не треба.

Що зі мною? Хворію, либонь...
Сниться зустріч. Дорога вже сниться.
На всі сто повезло на любов.
А все решта – я певен: дрібниці.

ТАКИЙ ПІДРАХУНОК…

53 – мій вік у 2005 році.
Знадобилося всього 30 секунд,
щоб від 1 долічити до 53-х...

Один, два, три… У півхвилини
За роком рік я умістив:
Оце і все, що я – людина –
На світі білому прожив.

Лиш півхвилини. Правий Боже!
Один, два, три… Як час летить.
Менш, ніж секунда – рочок кожен:
Миттєвість. Ні, коротше – мить.

І я жахнувся – катастрофа:
Яку мізерію устиг!
А вже видніється Голгофа,
Яку нічим не обійти.

Один, два, три…Ще б хоч десяток,
Я цінував би кожну мить,
Бо знаю – є що цінувати,
Бо знаю – є кого любить!

А метроном, як гільйотина,
Відрізав мить і далі йде.
Я втиснув вік у півхвилини:
Бридня – не чувана ніде!

Таке й Ейнштейну не верзлося.
Але задумаймось на мить:
Все, що було, те зветься «досі».
Його уже не пережить.

Його лиш можна рахувати.
Хто як бажає – суть у тім.
Один, два, три… Біжать внучата.
Мій час продовжувати їм.

В САДУ

Нема ні сливок, ані груш.
Лише на яблунях омела.
Отак і я колись умру,
І ти залишишся без мене…

Сповив дерева виноград,
Їх заглушив, а сам здичавів.
Отак і я умру, як сад,
Від зашморгу турбот і часу.

Все захаращене довкіл.
А сад чекав – не дочекався.
Натомість – трухляві пеньки.
Їх стерегти сарай зостався.

От-от сарайчик упаде.
Зелений мох із даху зирка.
Шукав ключа – нема ніде.
Де був замок – як рана, дірка…

Усе зосталось нічиє.
Стежки – і ті позаростали.
Отак і я ще поки є,
А потім лиш землею стану.

І так не хочеться мені
Тебе залишити одною,
Як сад, що з часом звироднів
І всох, залишений же мною.

Мене чекала ти з доріг.
І я вертався лиш до тебе.
Як затужу о тій порі,
Коли душа сягне у небо:

О, Боже, ще пожити дай!
Ти мудрий – щастя не загубиш.
… Як сад посадиш, доглядай.
І не лишай, кого ти любиш.

СВОЯ ПІСНЯ

Я подумав: а, може б, і краще для мене було,
Якби взяв та й покинув слова римувати?
Попрощався б навіки з робочим столом
І пішов би на старість собі старцювати…

Повторяв би усе, що на світі від інших почув,
А своє притлумилося б десь і зміліло…
Від років побілів би козацький мій чуб
І зістарілось грішне натруджене тіло.

А настав смертний час – і скінчилось би все.
Хтось поставив би хрест, бо таки я хрещений.
І під гомін мирян, спів чиїхось пісень
Відбули б ритуал. І – забули б про мене.

Так і буде, напевно. Задме вітер часу свічу.
Та озвуться, я певен, і пісня, і слово.
Бо свою я дорогу під сонцем топчу,
Що з моєї і віри, й надії, й любові.

Хай те слово незграбним буває коли,
Та воно не мовчить. І не стане мовчати.
А коли вже зупиниться мій часоплин,
То заходьте до мене, добродії, в хату.

Пригощайтесь словами сердечних пісень.
Що робити – не міг я без них старцювати…
Щось устиг. Щось зробив. Але понад усе
Я любив і люблю Україну затято.

Без любові цієї і слів би моїх не було.
А вже як проспівав свою пісню – судіте!
Залишаю вам щирого серця тепло,
І дай Боже, щоб краще жилось вам на світі!

Я в це вірив і вірю. Цим жив і живу.
І на цьому стоятиму – в пісні та слові.
Україно, у слові до тебе озвусь,
І допоки є слово, те слово з любові.

А тому не покину ні слів, ні пісень.
До останнього подиху їх не покину.
Все не можна любити. А понад усе –
Тільки слово. І в нім – Україна.

ПРО АМБІЦІЇ

Зістаримось. Щезнуть, як ранній туман,
Марноти – на кшталт бути першим у всьому.
Не зчуємось – час підповзе крадькома:
Ногами вперед понесуть по одному...

Постане одне із простих запитань:
А, власне, з якої такої напасті
Ми ладні були і Ісуса Христа –
Щоб не виділявся нічим – розіп’ясти?

Зітре час і пристрасті, й гук торжества.
Та каятись буде запізно, братове,
Коли замість справ будуть тільки слова,
І замість зерна – з остюками полова.

І вітер безжально у даль віднесе,
Притрусить пилюкою справи-полову.
Був першим – Господь! То який же є сенс
Виборювать першість у Бога, братове?

У кого душа не зміліла ущерть
І серце навчилося ближніх любити,
Тому не страшні ні хула, ані смерть.
Нема над любов у житті заповіту!

Хай критик мудрує, як вразить мене.
Збиткується недруг з сердечного слова.
Був першим Господь. Решта все – похідне!
Я жив і любив. І що встиг – із любові!

Далі

До змісту Іван Левченко СТОЮ НА МАЙДАНІ