Іван Левченко
СТОЮ НА МАЙДАНІ
Поезії

ЩОБ СТАЧИЛО ЩАСТЯ УСІМ

ПАРАСЧИНА ДОЛЯ
ПОЕМА

Володимиру Костомасі – на спомин.

1.
Заходьте до баби Параски у хату.
Посидимо разом. Чайку поп’ємо...
І тільки про діда не треба питати:
Вона про минуле не любить розмов.

Параска в поважному віці нівроку –
Уже дев’яносто із гаком: літа!
Онуків і правнуків стільки під боком,
А всіх на імення стара пам’ята.

Заходьте до хати. Сідайте до столу.
Малеча у ліжках – поснула давно.
Рушник на іконі святого Миколи.
Лампадка горить. Темна ніч за вікном.

Вночі гасить світло. І дивиться в темінь.
Задумливо. Тихо. Про що говорить?
Бо радше роман, а не просто поема
За долею баби Параски стоїть.

2.
Ой, діду Василю – голівонька сива.
Коли ж побіліла у вас голова?
Ходив, наче бог, молодий і красивий.
Параску любив, наче пісню співав.

Бо ж кажуть: щасливим родись – не багатим.
А з любим і лихо діймає не так!
Толокою хату звели молодятам:
Щоб щастя родинне – на довгі літа!

І повнилась радістю хата по вінця.
Господа, як писанка, – краща в селі.
Параска – на заздрість усім молодиця.
Василь – найудатніший із ковалів.

А що вам – коня підкувати? Будь ласка.
Нема борони, лемеша чи коси?...
Милується зорями в кузні Параска:
Не горна, а неба сягає Василь.

І дітки Парасчині – диво та й годі:
Розумні й охайні. З батьками в труді.
Цвітуть картоплі на родиннім городі.
Пшеничка дозріла. Живи і радій!

Та щастя не довгим буває на світі.
Посунулось лихо в щасливе село.
У роки тридцяті в двадцятім столітті
Селянам ще гірш, ніж в кріпацтві, жилось.

А думалось: матимуть власну господу;
На власній земельці – конячку, корів…
До столу – щоб з власного двору й городу.
А що буде лишком – те й спродать не гріх.

Та що ж це – осібно всі будемо жити
Й плодити сільських глитаїв-куркулів?
А, може, вже час по-новому трудитись?
Трудитися спільно – на спільній землі:

Колгоспна ідея вождів осінила –
І рухнув селянський омріяний рай.
Худоба на фермах надривно ревіла.
Заможник-господар в селі вимирав.

Тоді й Василя в куркулі записали:
Затявсь – не хотів до колгоспу іти.
Підбурював інших. З властями скандалив.
Його попередили. Він не затих.

А рік був лихий. 33-й – голодний.
По селах хиталися тіні людей.
Забрали вночі Василя у холодну.
Зосталась Параска і троє дітей.

В сусіднім селі, кажуть, з’їли дитину...
Молила: “Не ріжте мене – я жива!”
Василю, на кого Параску ти кинув?
І як їй від смерті дітей врятувать?

Нема ні зернини в коморі, Василю!
Баланда із грициків – все, що в них є.
А вже пів села смерть голодна скосила.
Ще донечки ходять, а син не встає...

Дай, Боже, їм сил, а Парасці терпіння:
На тебе, Всевишній, надія одна!
Ну, як пояснити голодній дитині,
Що їсти нема, коли просить вона?

Із допру вночі охоронник приходив.
Постукав: «Хазяйко, а вийди на мить!
Василь твій засуджений – ворог народу.
Та лампу не треба, Параско, світить!

Василь передав, що він бачив доноса:
Сусід Денисенко його написав...
А ще передав, що прощення він просить.
І що буде з ним – те не відає сам».

І щез охоронник вночі, як шуліка…
Куди тепер бігти і в кого питать,
За що засудили її чоловіка?
І де Василя їй тепер відшукать?

Куди не зверталася – ворог народу!
Який же він ворог – коханий Василь?
Кому і чому він на світі зашкодив?
Підкови кував та пшеницю косив.

Порадили: годі, Параско, питати,
Щоб більш не нашкодити тим Василю.
Мовляв, не саджають знічев’я за грати…
Мовляв, розберуться і звістку пришлють.

3.
Ніхто не прислав ні листа, ані звістки.
І тільки посилка з далека прийшла:
Кожух в ній і валянки, й спідня білизна,
А ще в ній записка зашита була.

Писав хтось Парасці чужою рукою
Про те, що він діє з велінь Василя
І шле, що лишилось від нього... Впокоївсь
Василь – і пером Василеві земля.

Адреси немає. Якби її мати –
Знялась, полетіла б, хоч хрест обняла б.
Ой, бабо Параско, та звідки Вам знати,
Що замість хреста – там суціль ковила?

Там спільна могила. І гладить лиш вітер,
Мов сиве волосся, ту тирсу пухку.
Василю, Василю, вже виросли діти.
А скільки ж їм випало бід на віку!

Анкети з тавром – не закреслити. Вічні.
Куди не поткнешся – ану постривай:
Ти – ворога син? І ураз блискавична
Відмова у всьому. Відмова – і край!

Он доньку Марію старий наш директор
Призначити завучем школи хотів.
Послав у район документи. Та де там –
З відмовою лист із райвно прилетів.

Ще й докір: ви що там – утратили розум?
Чи вже розучились анкети читать?
Коли репресований ворог народу,
Нема чого дітям його підсоблять!

Василю, так важко жилося, а жити
Я мусила. Стала вже хвора й стара.
І в тих, Денисенків, теж виросли діти.
Старий теж живий. Як на вигляд – мара.

Всі знають про нього. Скільком він нашкодив!
Не просто його обминають тепер –
Десятою стежкою внуки обходять.
Так Богові треба, щоб він не помер:

Щоб бачили люди, як жить без сумління.
Тепер навіть бісу не треба його.
... Від часу архів оброста павутинням.
Доноси не нищать ні час, ні вогонь.

Вони наші долі, як шашіль з’їдають,
Але й воздають авторам їх сповна:
Амністій і давності строку нема їм.
Презирство людей – тим доносам ціна.

4.
Не так довгі дні, як є довгими ночі.
Про все передумаєш. І не заснеш.
А ти все про батька питаєш, синочку,
Не можу, не муч, не допитуй мене!

Що кажеш? Про діда? Знайшов що спитати!..
Історія діда ще більш непроста:
Служив у царя Олександра солдатом.
Затим – офіцером. І сталось це так:

Коли царевбивці свій замах вчинили,
Солдат не залишив царя у біді.
Звання офіцера – царя була милість.
І хутір під Києвом. В чині судді

Залишив дід службу. На хутір поїхав.
Там дім у два поверхи побудував.
А потім 17-й рік – нам на лихо:
І те, що надбав, дід “совітам” віддав.

І дому не стало: в нім багатодітній
Родині житло нова влада дала.
З парадного входу – сім’я стала жити.
А з чорного – всяка худоба жила...

Із часом все рухнуло – дворище й хата.
Худоба – під ніж. А сім’я – хто куди:
Одні – в охоронники. Інші – за ґрати:
На що хто учився, на те і згодивсь!

А батько мій (дід твій) невдовзі по тому
Помер. Я, щоб жити, в кухарки пішла.
І вийшла за батька твого. Ми нікому
З людей не вчинили ніякого зла.

Колись ти у всім розберешся, мій сину,
Допіру про це краще, сину, мовчи!
Надворі, Михайле, непевна година.
Там чорні машини, як круки вночі.

5.
Не спиться Парасці. Бере з-під подушки
Записку про волю її Василя.
Читає, і туга, як кліщами, душить.
Читає, й за сина в душі переляк.

Чи прийде той час, коли страху не стане?
Чи так і не знатиме правди ніхто?
Імперії гинуть. Щезають тирани.
О, дайте народові волі ковток!

Нещадну війну пережити зуміли,
Добили у лігві фашистських заброд.
Діждалися: ідол почив у могилі.
Натомість нового отримав народ:

Хрущови, і Брежнєви, і Горбачови.
І іже із ними, а волі нема і нема!
Селюк, як у хліві колгоспнім корови,
У всьому обкрадений геть усіма:

Йому ні відпустки, ні паспорта навіть.
На шию довічне ярмо – трудодні.
До скону робити – Парасчине право.
Пошли їй, Всевишній, сподівані дні!

Поволеньки, врешті, додибала воля.
І скинули люди безправ’я ярмо.
Проглянуло сонце в Парасчину долю –
Вона на очах помолодшала мов.

Дістала зі скрині свою вишиванку.
Вдяглася і пісню співає свою
Про юну Ганнусю й чорнявого Йванка.
І вторять їй внуки з пташками в гаю.

6.
Минають часи. Прозріваємо трішки.
І те, що в архівах, те явним стає.
Онуки зростають – Параску це тішить.
Найбільша надія на меншеньких є.

А з них – на Володьку. Меткий. Балакучий.
А вже як пристане – доб’ється свого.
Листа написав до інстанцій онучок.
Мовляв, так і так от про діда мого:

Ви там подивіться у ваших архівах,
Чи є його справа і що там у ній?
І відповідь ваша потрібна правдива
Мені і бабусі Парасці моїй...

Додав зняту копію звістки про діда:
Оту, що з кожухом Парасці прийшла.
Хотів навіть щось дописать про сусіда.
Але передумав. І лист одіслав.

Набрались терпіння – потрібно чекати.
Нарешті, і відповідь. Внучку, читай!
Зібрались родиною в батьківській хаті.
Стонадцять разів прочитали листа.

Від букви до букви. Від слова до слова.
І хто ж під замком їх так довго тримав?
“Цим свідчим: засуджений був помилково.
І свідчим про те, що провини не мав”...

Амністія діду: не ворог народу!
Печатка і підпис – таки документ.
Ридає Параска – ридає господа.
Вдивляється в літери й віри не йме.

І наче душа Василева до хати
Зайшла й задивилась на лист і рідню.
“Тепер, – каже баба, – не гріх і вмирати!”
“Не гріх і пожити!” – вставляє онук.

7.
Нелегко жилось їй. Непросто і нині.
Поїдьте в село і побачите все.
До баби Параски зайдіть неодмінно –
Важкого хреста ця селянка несе.

Але про митарства не скаже ні слова.
Бо скільки живе – незлобива й проста –
Усім підсобити Параска готова.
А хрест – то є хрест. Кожен має хреста...

Вона вам борщу у горнятку поставить.
Затовчений салом старим. І пшоном.
І вам не потрібно й на йоту лукавить:
Смачніше не зварить ніхто все одно!

“Та ви, – каже, – їжте! Всім – вистачить їжі!”
Так наче у неї запас – на сто літ!..
До хліба шматочками сала наріже.
І навіть сто грам може в чарку налить.

Поділиться з гостем вістями і хлібом.
І дасть на дорогу гостинця стара.
А ви поділитись останнім могли би?
І щоб після лиха, всім зичить добра?

Смакуйте ж і думайте: як це можливо –
Щоб хтось збиткувався на долі людській?
Приходимо в світ ми, щоб жити щасливо.
А як же без щастя Парасці старій?!

Ніхто не поверне того, що минуло.
Нехай же й жахи не вертають в наш дім.
Парасчині правнуки в ліжках поснули.
І дай Боже щастя, щоб стачило всім!

1-8 березня 2005 року. Київ-Севастополь.

ЗУСТРІЧ

Будує дім. Із турками. В столиці.
А я до неї в гості на поріг:
- Дозволь мені на тебе подивиться
О цій осінній золотій порі...

Під сходинками – клітка-побутівка.
В ній хлопці на ім’я Шахін, Каміл.
- Пробач мені – зірвав оперативку,
Бо повз пройти, їй-право, не зумів.

... Ми чай пили. І гомоніли разом.
Я був за брата. Ти мені – сестра.
Неправдою ніхто вже не образивсь,
Бо я і справді твій знайомий – брат...

Я твій колишній: той, кого кохала.
А ще я той, хто щез на десять літ.
Тепер дивуюсь: як ти відшукала
Давним-давно загублений мій слід?

Ото хвала знайомим, телефону...
А ще – хвала настирності твоїй.
Я йду з тобою – йду до твого дому.
Довкола осінь. І людський прибій.

А людям – що: зустрілись – то й зустрілись.
У всіх до біса власних справ, турбот...
З берізок листя падало-летіло.
Бігцем з роботи повертав народ.

Дев’ятий поверх. Тут твоя квартира.
Три незнайомці – в кухні за столом.
Вони з цікавістю на мене зирять:
Мовляв, і звідки диво це взялось?

Знайомлюсь. Знову версія про брата.
Ну, брат – то й брат. Сідаємо за стіл.
А згодом хлопці йдуть в свої кімнати.
І ми удвох. І страва на плиті.

Смакуєм “ніжки Буша”, хліб і сало...
Гомонимо про все, що в голову збреде.
За десять літ багацько назбиралось
І запитань, і спогадів, і тем.

Вже діти виросли. Дорослі внуки.
Твій чоловік помер. Тепер – одна.
З трьох квартирантів, кажеш, – от докука! –
Один одруженням вже доконав...

Розповідаєш це, а він шниряє:
То в кухню зайде, то в кімнату знов...
Ревнує, бачу, бо таки кохає.
А ти – ані словечка про любов.

Мовляв, не бачиш в ньому мужа.
Тому й душа мовчить, мовляв.
- Колись, було, тебе любила дуже.
А ти, бач, іншу за дружину взяв.

- То – правда щира. Все так і донині.
- А чому ж вірші стали геть сумні?
- Таке життя. Люблю дітей, дружину,
А жить таки невесело мені.

Нас розділяють далі знову –
Тому і сумно-гірко на душі.
Та що ми все навкруг любові?
- Ну, то про інше, прошу, розкажи!

- Про що? Усе ж, як на долоні.
А в тебе, бачу, – круговерть турбот.
Квартирна такса Оболоні,
Напевне, буде доларів п’ятсот?

- Ні, двісті в місяць... – Боже правий! –
Це за кімнатку, кухню і матрац...
Але ж в ім’я чого – цікавлюсь –
Себе безжально так тобі карать?

- Там, де жила раніш, нема роботи.
А тут усе ж будуємо таки.
А накопичу з часом певні кошти –
Повір: залишу турків залюбки.

Румуни кличуть. Фірма їхня з грішми.
Їм фах належний, якість подавай.
То, знаєш, є політики колишні.
Колишнім будівельник не бува.

Для мене не біда, що у кімнаті
І в кухні ходять пішки таргани.
Бо щоб надбать, доводиться втрачати.
І тут ні в чим чужої не шукай вини.

Кому потрібна, власне, я, крім себе?
І хай тепер порожня вже душа,
Але вона на вічне боже небо,
Як бачиш сам, іще не вируша...

В цю мить хлопчина із Полтави
Сашко до нас – до столу – приєднавсь.
- Їй-бо, не їв давно такої страви
Смачної, – нам Сашко тоді зізнавсь...

Налив горілки. Склянку залпом випив.
Згадав про маму – миттю просльозивсь.
А за дверима кухні знову рипавсь
Іван – тезко мій. Ще й бузу бузив:

Сказав, що приведе тобі заміну.
Й таки привів дівицю, господи прости!
При цьому заявив, що за дружину
Її до шлюбу має згодом повести...

Тобі ж – миттєвий вийшов ультиматум:
За тиждень-другий мусиш ти звільнить
Житло – бо в тій, що ти живеш, кімнаті
Подружжя-молодята будуть жить.

Тут я, як брат, утрутився у справу.
За мить якусь і до міліції дійшло...
І свідчив вдячний хлопець із Полтави,
Що від тезка мого – суцільне зло.

Що справді треба щось притьмом робити,
Щоб справа не дійшла нарешті до ножа...
О, Боже мій, невже когось любити –
У нашім віці – індульгенція на жах?!

Під ніч, нарешті, все угамувалось.
Я йшов увесь розбитий до метро.
Чогось душі моїй не вистачало...
Напевне, віри у людське добро.

Десь ти не спиш, все ждеш, моя дружино.
І, певно, в тім тяжка моя вина.
Дай Боже, лихо важче обійти нам,
Щоб ти допіру не лишилася одна!

Мені ще хочеться тебе любити,
Радіть любові-щастю день за днем.
Як добре, що десяте наше літо
З тобою в мирі-злагоді живем!

А тій, що так мене колись любила
І розминулася в житті колись,
Я зичу, щоб хтось мовив щиро “Мила”,
Як я тобі усі ці десять літ!

ДОРОЖНЯ СПОВІДЬ

Зайшов до купе. Привітався і – спати.
А зранку до тамбура бігав весь час.
Несло тютюном. І якимсь сурогатом…
Дзвінків на мобільник – не помічав.

А вже перед виходом сів. Заспокоївсь.
А потім, зітхнувши, промовив мені:
– До неї я більш не поїду ніколи.
Наїздився вдосталь! І більше – ні-ні!

Я слухав. А він все про неї – на нервах:
– Уже понад рік, як знайомі. Але ж
Такої не бачив ще, вибачте, стерви!
Таких не було ще ніколи проблем!

А як же назвати, коли вже вагітна,
Й ні слова про це. Ніби я ні при чим!
І кожен подумує: треба ж – негідник.
Нашкодив. Утік. І – мовчить!

Ніхто не тікав – власне, сам я приїхав,
Щоб нам розібратись у всьому сповна.
Але поясніть, за якого це лиха
Зустрітись зі мною не хоче вона?

Хотів, щоб сюрприз був – прибув без реклами.
І скільки не ждав – не діждався її.
Спасибі зі мною була її мама.
Ми все з’ясували – нема що таїть?

Я ладен хоч зараз піти й розписатись.
Але поясніть, чому проти вона?
Нічого на це не сказала і мати…
І я взагалі ні про що не дізнавсь.

Ми вже не маленькі – уже нам за тридцять.
Так трапилось – стрілись торік у Криму.
Живем – і вона у столиці, і я у столиці…
Я кликав у Київ – не хоче чомусь.

Ну, що ж Сімферополь – хай буде, чого там?
Урешт, ходять справно у нас поїзди:
Увечері в п’ятницю сів, а в суботу
Уранці приїхав, будь ласка, туди…

Та все не по-людськи: питав – хоч би слово.
Мовляв, як народить – тоді вже про все…
І це каже лікар. У всім – загадковість!
Який же у біса від зустрічей сенс?

Працює у фірмі хірургом. Цінують.
З батьками недавно вернулась у Крим.
Вони – виселенці. Тепер все в минулім.
Осіли. При ділі. Город є. І дім.

Я вже говорив – у Криму ми зустрілись.
Поїхав в відпуску і нате – роман...
Я навіть батькам натякнув на весілля.
Про все розповів. І, напевне – дарма!

Батькам не сподобалась кримська невістка:
У них релігійний почасти мотив:
Вона – мусульманка. Для них – як із іншого тіста...
Мені ж головне: не вони, а щоб я полюбив.

Наразі зібрався до них, бо померла бабуся.
До речі, що стану я батьком, – не знає ніхто.
Але я так вирішив – в Крим не вернуся.
Доволі здогадок, припущень, пліток.

От тільки приїду назад з Коломиї,
На першій знайомій візьму й одружусь.
У мене квартира в столиці. А Київ –
Це маса можливостей, я вам скажу.

Є де заробити, аби були руки.
Є де відпочити, аби забажав.
Працюю у фірмі – торгуємо цукром.
Я – менеджер фірми. І це – не межа.

І тільки одне не дає мені спокій:
От ви уявіть, що дитя буде в неї моє.
І через якихось десятка два років
Спитає про татка – мовляв, де він є?

І стане шукати мене. Розшукає.
Увійде у хату і скаже: «Це я!»
А жінка у мене тоді запитає:
«Виходить – у тебе іще є сім’я?

Казав: із любові береш за дружину,
А правда у тім, що неправда то є:
Одну під вінець вів, а іншу покинув.
Та ще і з дитям? Де ж сумління твоє?»

І все піде прахом. Як зможу я жити,
Коли десь кровинка моя – не чужа?
Це радість і присуд – народжені діти.
І стрітися з батьком – природне з бажань.

А рід – тому й рід, що одної він крові.
А тато і мама – одна є рідня.
Якби не було поміж нами любові,
Назвав би, що сталось, – відверта бридня.

Але ми любили. З любові – дитя те.
Не знаю, що може замислить вона?
Та щоб не було – я не стану вертатись.
І, врешті, для чого така таїна?

… Замовк він. Спинились. Кінцева.
Сказав я банальне: все буде гаразд.
І все-таки думаю: хто вона – стерва
Чи, може, не в ній все, а в ньому якраз?

До чого тут скарги і зайві розмови?
Коли утікає від тебе вагітна вона,
То тут однозначно і стовідсотково
Лежить на мужчині найперша вина.

Але є підозра на версію третю:
Якщо маєм лікарку літ тридцяти
Й нарешті вагітну – які тут секрети?
Для неї ти – донор. Запліднювач ти.

І в неї є інший – ілюзій не треба.
Можливо, безплідний. А це – не вина.
І буде дитина, мій друже, від тебе.
А зватиме іншого батьком вона.

І знати про це ти не будеш ніколи.
Ніхто не приїде до тебе – не бійсь.
Шукай свою долю на іншому полі...
А тут не виходить нічого тобі!

КЛОУН

1.
У місті був цирк. І у цирку був клоун.
Без клоуна цирк не бува зокрема.
Приміром, без весел і човен – не човен.
Та й місто не місто, як цирку нема…

Приходили діти – сміятися з Бома
(Так коротко клоун назвав себе – Бом).
Хіба ви із Бомом іще не знайомі?
Тоді вам належить зустрітись обом.

Он бачите – він вибіга на арену:
Картатий кашкетик і ніс, наче м’яч.
На штанзі у нього гарбуз здоровенний.
Одним словом: Бом – першокласний силач.

Він вам пропонує вагу ту підняти.
А сам на гачки гарбуза – клац! – устиг!..
І хто б як не силивсь – а штангу ту кляту
Піднять-ворухнути ніяк би не зміг.

А він вам: мовляв, відійдіть – надто кволі.
І сам однією рукою ту штангу бере –
Здіймає так легко, немов парасолю.
А як він те робить – то Бома секрет.

Ну, що познайомились? Знаєте Бома?
А що я казав – першокласний артист.
Дорослі і діти, хто з Бомом знайомий,
Те знають: до цирку потрібно іти.

Він так насмішить, що не треба й пігулок
Тоді, як нездужає раптом хто з вас.
Якщо ви про Бома ще й досі не чули,
То раджу даремно не гаяти час.

А Бом виступає – скажу по секрету –
Не тільки у цирку – й на вулицях теж:
Бо платять артисту мізерну монету.
А в Бома – сім’я. Як ти тут проживеш?

А так за веселі репризи і жарти
Приносить додому копійку якусь.
Бом – сонячний клоун. І щастя він вартий,
Хоч щастя не всім випада на віку.

2.
У Бома дружина – циркачка Дарина.
У Бома й Дарини синок народивсь.
Бім-Бом – так назвали маленького сина.
А в паспорті значився син як Вадим.

Маленький Бім-Бом пізнає уже тата,
Радіє, як татко на руки бере
Й до стелі самої стає підкидати.
Кульбіт за кульбітом – аж серденько мре.

Бім-Бом, як та пташка щаслива, щебече:
«Підкинь ще і ще!» – забаганка уся.
У цирку від сміху вмирає малеча,
А вдома Бім-Бом – від утіх татуся.

Дарина і хоче й не вміє сварити.
А що як злякається раптом дитя?!
Погляне і піде вечерю варити.
Або тихо сяде в куток за шиття.

Артисти – то Господом обрані діти.
Арена чи сцена – то їхнє життя.
Вони тільки успіху вміють радіти.
Бо успіх артисту, як – власне дитя.

3.
І трапилась Бому халепа нівроку:
Пішов, як зазвичай надягши ковпак,
У ближній провулок – від цирку два кроки,
І став жонглювати у колі зівак.

Не дуже щось кидали гроші в той вечір.
Зірвавсь раптом сніг. А для квітня – це шок.
Батьки розібрали негайно малечу.
Бом ще почекав і додому пішов.

Та тільки не зміг він заснути удома.
Напав спершу кашель. Відкрився бронхіт.
Під ранок у хворого сталась судома.
А потім некролог: «У розквіті літ…»

І далі за текстом: був гарним артистом…
Раптова хвороба… Земля хай пером…
Ну, словом, без Бома залишилось місто.
Без батька лишився маленький Бім-Бом.

4.
І дивна картина настала потому.
У цирку забули, як треба смішить.
І діти й дорослі забули про Бома.
І стали занадто серйозно всі жить.

Усі перестали сміятись у місті.
Серйозні обличчя – в трамваї, в метро.
Сідали за стіл, як збирались поїсти,
Немов возсідали на царство – на трон.

Серйозно жували і їжу, й почуте.
Виделку серйозно тримали і ніж.
І мили серйозно потому посуду.
Не дай Бог мікроб зачаїться на ній!

Серйозно читали щоденні газети.
Серйозно дивилися телеекран.
І вірили дуже серйозно в прикмети.
І навіть в гадання ворожок-циган.

Серйозно недоліки всі викривали.
Серйозно долали броню перешкод.
Серйозно жили і серйозно вмирали.
І що тут поробиш – серйозний народ!

Брехні навіть вірили надто серйозно.
А ще пересудам, доносам авжеж.
До чого б насправді дійшло воно хтозна,
Без глузду здорового те не збагнеш…

Стандартне життя, як штамповка стандартна.
Отак, тільки так – ні на йоту убік.
Які можуть бути, спитати б вас, жарти,
Коли кожна мить – то серйозний рубіж!

І кожен серйозно чекав нагороду.
У рамку під скло брав серйозний папір.
Таке стало лихо з серйозним народом.
Як кажуть серйозно: хоч вір, хоч не вір.

4.
Одначе ми зовсім Бім-Бома забули,
А він уже виріс – серйозний юнак.
І якось, коли всі у місті поснули,
Дістав був зі скрині він батьків ковпак.

А потім на ніс приладнав кульку-м’ячик .
Вдягнув батьків одяг і – клоуном став.
У дзеркалі – ніби він тата побачив,
Того, що до стелі його підкидав.

Умить засміявся і сміх той щасливий,
Як кулька злетів – розбудив увесь дім.
Збігалися люди дивитися диво:
Бім-Бом – скрізь лунало. І вабило тим.

Бім-Бом – хто це? Клоун. А хто він – питали.
Це той, хто дарує всім сонячний сміх.
І раптом у місті всі Бома згадали.
І вийшли в провулок, де тішив він їх.

Дорослі і діти дивились на диво.
«Такий несерйозний, – сказав хтось, – юнак!»
І приснули сміхом присутні щасливо:
Так-так – несерйозний, веселий – так-так!

Веселий, як радісне сонце на небі,
Кумедний, як кіт, що на сонці лежить.
Погляньте довкола, погляньте на себе:
Хіба це серйозно – без радості жить?

Як весело дощ у калюжах танцює.
А пташка як радо до неба зліта.
Хіба це серйозно, як співу не чуєш?
Хіба це серйозно – без щастя літа?

І всі за Бім-Бомом пішли хороводом.
Пішли у веселий з Бім-Бомом танок.
І стали таким несерйозним народом,
Що враз постовий засвистів у сюрчок.

Спинились авто – все довкіл зупинилось.
Бім-Бом зрозумів – буде лихо за цим…
«Ходімо! – сказав він уголос щосили –
Ходімо зі мною! Ходімо у цирк!»

І радо малята пішли за Бім-Бомом.
І в місто вернулися радісні дні.
Хіба ви з Бім-Бомом іще не знайомі?
Це так несерйозно – повірте мені.

Приходьте у цирк. Там так весело буде.
Ведмеді і поні. Артисти кругом.
Хіба це серйозно – не вірити в чудо,
Коли воно поруч і зветься Бім-Бом?

СЕМЕРЯЖКА
Замість післяслова

Своя семеряжка – не важка!
Улюблена приповідка моєї бабусі Мотрі

Тягну поклажу на горбі…
Хоч і своя ти, семеряжко,
Я зарікавсь не раз собі:
Не буду рвати пупа – тяжко!

А все одно тягну її:
Своя. Не кинеш – жалко ж наче...
Семряга та – слова мої
Про те, що чув, про те, що бачив.

Такий він – скарб мій – у житті.
Не приведи Господь, як тлінний!
А я ж, наївний, так хотів
Зігріти словом Україну.

Вона уже не сирота.
Але ще плаче, бо бідує.
Несе важучого хреста
І вірить-молиться: не всує!

Ні, не дарма зорів Майдан!
Ні, не дарма стояли люди!
І я від гордості ридав:
Так, як було, уже не буде!

І це є правда! Попри все –
Невдачі, біль, колючі кпини –
Ми в душах золото несем:
Любов і віру в Україну!

А ще – осонцене в віках –
Ми несемо у душах слово.
Щоб повноводою ріка
Була в нас – материнська мова!

Вона – найперший заповіт
Мені й тобі. І нашим дітям.
Вона виводить нас у світ.
І в нім не дасть нам загубитись.

Тому молюсь: хай слово це
Додасть любові, віри й дії!
Пишаюсь тим, що став співцем
Майдану нашої надії.

Тягну поклажу на горбі
І чую, як сичать невдахи
За те, що вірю я тобі –
Його величності Майдану!

Я вірю. Й вірую. Й кажу
(На цім стоятиму до згину!),
Що не здолай Майдан олжу,
Сам Бог не спас би Україну!

А так повірив Він у нас,
Коли ми вистояли в герці.
І це є шанс, що всіх єдна,
Для кого Україна – в серці.

Святися, слово! Й освятись!
Слугуй правдиво справі й людям,
Як наш Майдан – Майдан мети:
Вкраїна є і вічно буде!

Трудися, слово! Не змовкай –
Вируй, як наш Майдан звитяжно.
Таки то правда: не важка,
Своя на плечах семеряжка!

До змісту Іван Левченко СТОЮ НА МАЙДАНІ