Вітання
Проза
Поезія
Твори
для дітей
Поезія у виконанні автора
Відеофайли
Життєвий та творчий шлях
Галерея
Гостьова книга
 


Стежки

Світлиця Івана Левченка

портал «Українське життя в Севастополі»

Іван Левченко
СТОЮ НА МАЙДАНІ
Поезії

БЛАГОСЛОВИЛАСЬ УКРАЇНА

ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ

Благословилась Україна –
І помаранчем сяє стяг.
Нарешті, маєм, мамо, сина,
Котрий веде в нове життя!

Злетіло “Ю – щен – ко!” крилато,
Мільйоноусто на весь світ,
Щоб із колін звелася мати
І став би нацією рід.

Нам сонце Правди засіяло,
І – день грядущий заяснів,
Щоб Україна вільна стала
Від бандовладної брехні!

Народне море – на Майдані.
І помаранчу хвиля б’є.
Ніщо не спинить вас, Титани,
Бо з вами Бог і Правда є.

Все нице зблякне в світлі сонця.
Ми ж бо – не натовп, а Народ!
І в вас, у латах охоронці,
Як і у нас – вкраїнська кров.

Братайтесь, хлопці, із народом,
Бо ви ж – народу кров і плоть.
Майдан відстоює Свободу.
Свободу ж, хлопці, не збороть!

Я серцем славлю вас, Герої!
Я славлю ваше горде “Так!”
Ніяка сила не устоїть
Супроти “Ю – щен – ко!” в устах.

Не зрадьмо, любі, власній долі.
Зостався лиш єдиний крок,
Щоб у віках жадану волю
Здобув нарешті наш народ.

Ніхто нас в світі не поділить
На Північ-Захід, Південь-Схід.
І тільки в Правді – наша сила.
Якщо ми – рід, хто зломить рід?

Ми – рід, народ. І ми – держава.
Хто кличе лави роз’єднать,
Того Історії неслава
Поглине, як злочинця-тать!

Розберемося – що й до чого:
До перемоги – крок один.
Благословенний часом, Богом
Ти – патріот-громадянин!

Сини і доньки України,
Весь світ надіється на нас.
Не посоромимо країну
І Богом даний слушний час.

Тож хай ніщо нас не зупинить.
Щоб не проґавити момент,
Єднаймось, браття! За Вкраїну!
І Ющенко – наш Президент!
22 листопада 2004 року

НА МАЙДАНІ

Від духовного єднання людей у багатьох
присутніх наверталися сльози на очі.

З власних вражень від подій Помаранчевої революції.

Стою на Майдані – печальний П’єро.
Розвінчану владу хулю на майдані:
Це ж треба так свій не любити народ,
Щоб красти у нього надію останню!

Вже мають хороми і землі довкіл.
А все ще їм мало – є ж діти й онуки!..
Гадали, що стали пани на віки
І владу навіки схопили у руки.

А влада – спокуса для тих, хто у ній,
Коли не хрестом – годівницею стала.
Тому на Майдан захотілось мені,
Як влада підступно мій голос украла.

Постав з усіма я – печальний П’єро
(Бо що я один міг удіять до цього?!),
А так я – величність Вкраїнський народ!
Я владу творю, що від Господа Бога!

Нас правда з’єднала – нескорений дух.
Якщо в мене віри і сили не стане,
За ними до тебе я знову прийду,
Майдане надій – нездоланний Майдане!

Хай правда займає належний їй трон.
Вона ж бо злочинну ту владу звалила!
Знімаю я маску сумного П’єро,
Бо бризкає щастя з очей: ми є сила!

Ми – воля. Ми – право. І влада – це ми.
І хай те затямлять усі достеменно:
Народ – це коли ми вже стали людьми;
Народ починається з тебе і з мене!

І треба любити свій край і народ,
Щоб бути у владі – народу служити.
Я вірю й надіюсь: печальний П’єро
Вже більше не зможе у душу вселитись!

МИ – УКРАЇНЦІ

Моя Україна – велика рідня.
Моя Батьківщина – від краю до краю.
Радію – дожив до щасливого дня,
Коли нас за бидло ніхто вже не має.

Стою між людей. І пишаюся тим,
Що встала з колін ти, моя Україно!
Та так, що здивовано люди й світи
Поглянули вперше на нашу родину:

На віче-майдан, що міцніш булави,
На нашу незламну і волю, і гідність.
Це – щастя, коли ми дивуємо світ,
І світу від того так легко й погідно.

Нас гнули до зламу. Здавалось – кінець!
Але є межа у народного болю!
І людям урвався одвічний терпець:
Подоланий страх дав омріяну волю.

То справжнє життя – без брехні і страхіть...
Віднині нікчемам наш вибір не вкрасти!
З олжі на вустах і – діяння лихі.
Лиш правда веде до свободи і щастя.

Радію: дожив до щасливого дня.
З ім’ям українець так радісно жити.
Пишаюсь, що в мене велика рідня:
Моя Україна – єдина у світі!

ДІАЛОГ ІЗ ПРАГМАТИКОМ

За правду стояти – брехню ненавидіть.
І правда – одна. Зваж: твоя чи моя?
Ти думав, що можна грозу пересидіть,
А потім у черзі за щастям стоять?

Гадав переждати в натопленій хаті,
Коли на майданах морозило нас,
Коли вже набої загнав в автомати
Й наказу чекав від міністра спецназ?..

Надіявсь, що скосять усіх нас набої,
А ти будеш жити й хлебтати борщі?
Мовляв, тільки дурники йдуть у герої.
І тільки слухняні – державності щит.

Прагматику! Можу тебе привітати:
Як завжди, ти правий. Та тільки тобі
Ніколи це щастя в житті не пізнати –
Духовне єднання людей в боротьбі.

Коли усі разом. І всіх не здолати.
Коли тільки й думки – сягнути мети!
Коли для спецназівців юні дівчата
Троянди й гвоздики встромляли в щити.

Невже тобі спалось під телеекраном
І кусень у горлі не застрявав,
Коли повноводним людським океаном
Розбуджений Київ навкруг вирував?

Невже ти подумати міг, що ми хворі,
Що наш помаранч – то отрута для всіх?
Свічки у руках – то надій наших зорі.
І щастя – в очах. І нев’янучий сміх.

Бо ми все здолали. Під сяйвом любові
До рідного краю, до правди й чеснот.
Прагматику! Ти залишився собою.
Шкода, що не бачиш: став іншим народ!

Його відтепер не злякають погрози.
Судді, окрім Бога, немає над ним!
А ти так хотів пересидіти грози
І стати у чергу за щастям своїм...

Хіба то життя – від страхів завмирати
І ждати навколішках, що відгримить?
Як жаль, що ти згаяв, мій мудрий прагматик,
Таку неповторну й омріяну мить!

НЕ ЗАБУДУ НІКОЛИ

Тих очей не забуду ніколи.
Тих усміхнених уст не забуду.
І співатимуть пісню «Ґринджоли»,
Зрозумілу з півслова повсюдно.

Нас багато! – як гордості спалах.
Не здолати нас! – лунами лине.
Не зважайте на вади вокалу –
Хлопці приспану будять країну.

То – душа молодого Майдану,
Де ми разом і нас не здолати!
Спів той снобам – лиш викрик гортанний.
А для нас він – як рокіт набату!

За Вкраїну! За обрану долю!
Спів єднає серця звідусюди.
Тих очей не забуду ніколи.
Тих усміхнених уст не забуду!

НЕЙМОВІРНО. АЛЕ – ФАКТ.

І знов розіллється Дніпро.
І сонце викотиться в небо.
Кажу: щасливий ми народ.
Кажу: щасливий сам про себе.

Коли прийшла у дім біда,
Ми не скорилися недолі.
Після стількох віків страждань
Так мирно вибороли волю.

Це неймовірно. І це – так!
Ходжу й пишаюся Майданом.
Мірилом совісті він став –
Безкомпромісним, бездоганним.

Його осягнемо пізніш:
Ураз величне – незбагненне.
Майдан став радістю мені.
Майдан став справжнім одкровенням.

І я прозрів: це він – народ,
Віками гноблений і гнаний,
Постав-розлився, як Дніпро,
До неба зріс гучним Майданом.

І злу, й брехні промовив «Зась!».
Добру і правді «Так!» промовив.
Так, Революція збулась.
Красиво. Мирно. І без крові!

ПЕРЕМОЖЦІ

Це добре: ми – вільні. Ми виграли час.
Але не сидімо на ковдрі удачі!
Ніхто нашу справу не зробить за нас.
Ніхто нам поразок тепер не пробачить.

Ми мусимо думати, скільки є сил,
Над тим, куди кличем людей за собою.
Життя – манівці: без мети і краси.
І справжня в’язниця – без правди й любові.

Ми вирвали правду з злодійських лабет.
Розкуто дихнули пробуджені люди.
Тепер є найважче – розкути себе
Для справ, що в житті називаються будні.

О, не вколисуймо ж себе і людей
Словами величних звитяг, перемоги...
Надворі розвиднився радісний день
Для праці, що душу п’янить до знемоги.

Вітаймо цей промінь, що сяє з-за хмар,
Робімо свою повсякденну роботу
Не задля похвал, славослів’я – дарма,
Аби не знеславити обраний поступ.

Нам з погляду вічності справу робить.
Уславимо в праці Вкраїну велику!
Ще вчора, здавалось, довічні раби,
Сьогодні ми вільні. Ми – люди. Навіки.

І добре, що вільні. Ми виграли час.
І кращим життям присягнулися жити.
Ніхто нашу справу не зробить за нас.
І саме по ній нас і будуть судити.
4 січня 2005 року.

СИМВОЛ ВІРИ

І ріки всихають... Міліють моря...
Озонові діри пекельно так мстяться...
Та тільки ніколи не згасне зоря
Людської надії, любові і праці.

Невігласи коять диявольську гру.
Та їм все одно світла дня не згасити.
І сонячні промені чорну діру
І чорні їх душі безжально освітять.

Бо сонце – як правда. Нема вишини,
Щоб стала над нею, її засліпила.
Упертої правди повпреди й сини,
Під сонцем свободи ми повнимось сили.

Нам думати, жити, сягати висот,
Нову борозну прокладати для мрії.
І право це виборов мужній народ,
Який все здолав на Майдані надії.

Нового життя зайнялася зоря.
Я, в сонце закоханий, радісний, вірю:
Наповняться ріки і сповнять моря,
Озонові чорні затягнуться діри.

ХОРУЖІВСЬКИЙ ДИПТИХ

Світлій пам’яті Варвари Тимофіївни Ющенко –
матері народного Президента України, яка відійшла
у кращий зі світів у ніч із 30 на 31 січня 2005 року.
Після перемоги сина на виборах...


І
Добридень, Хоружівко! Здалеку я:
Від Чорного моря – до тебе у гості.
Тут часу нового пругка течія
Державний ковчег підніма в високості.

І син твій постав біля того керма,
Тобою споряджений Правді служити.
Ковчег-Україну до зір підійма
Твій син, пошанований нами і світом.

Він випроставсь – хлопець з простого села.
І ми з ним з колін підвелись на Майдані.
Спасибі за те, що ти крила дала:
Вони, як хоругви, в людськім океані.

Хоругви Хоружівки – віра й мета,
Що нас не здолати владцям-недорікам.
Оновлений день: сонце Правди світа.
Вікторія Віктора – прісно й вовіки.

Добридень, Хоружівко! Щастя – в судьбі!
У цім океані весни й зелен-цвіту
Я вдячний доземно вклонитись тобі –
Тобі як святині Вкраїни вклонитись!

ІІ
Мамо, піють півні у квітучій Хоружівці.
Ми до Вас на могилу, як учні зі школи немов…
Серця сум, і тюльпани, і півники, й ружі ці,
Й хати Вашої спів весняний несемо:
Солов’їний, що Вас за життя заколисував.
Як же, мамо, Вкраїною все закорінено тут!
В хаті білим Ви ситчиком вікна завісили.
І контрастом троянди червоно при хаті цвітуть.
А теплиця буяє новою розсадою:
Хазяйнують сусіди чи, може, наїздом сини?
Стоїмо і про Вас, мамо, з вдячністю згадуєм
У Хоружівці Вашій. У ніжних обіймах весни.
Жаль, без Вас ця весна, що так квітом уквітчана
Після бур і снігів, листопада й зими…
Ми Вкраїною, мамо, у світі увічнені:
Не вмирає вона – не щезаєм безслідно і ми!
Озвемося у дітях. Словами і квітами.
У Хоружівці піють півні, і серця, й солов’ї.
Хай земля Вам пером! Зустріч спогади грітиме
І зорею цвістиме у вдячному слові моїм.

24 травня 2005 року.
Після відвідин села Хоружівка
на Сумщині у складі переможців
Шостого загальнонаціонального конкурсу
«Українська мова – мова єднання».


Я ВСІМ ПРОСТИВ

Я всім простив, бо я – християнин:
Не маю зла у серці ні на кого.
Я – України терпеливий син,
Терпінню навченої Богом.

Їй стільки зла судилось на землі –
Прикутому до скелі Прометею, –
Що всі мої невдачі і жалі –
Піщинка болю в порівнянні з нею.

Вона живе. І це є головне.
Бо з нею й сущі ми повік на світі.
Зживу невдачу – і мій біль мине.
Опісля ночі сонце дневі світить.

Кажу я недругам – спасибі вам
За те, що гартували волю й слово.
Так в колоскові зерня визріва,
Котре вітри звільняють від полови.

О, не щезайте молоді вітри,
Напніть моїх пісень тугі вітрила.
Сердечна рана – залишати Крим,
Коли душа навік тут оселилась.

Хто зло чинив, хто брав мене на кпин
І хто радів з учиненого того,
Я вас простив, бо я – християнин.
Не маю зла у серці ні на кого.

НЕДОСЯЖНИЙ

Поїду у гості до давнього друга.
Все кину й поїду – так вирішив я.
Набридли: роботи щоденна напруга,
Бездомність моя і самітність моя.
З’явлюся зненацька, а, мов, ненароком.
Здивую його і потішу себе.
Працює, як кажуть, буквально – під боком.
Мовчить, мов зазнався – велике цабе:
Недавно призначили друга міністром.
Я теж не без чину. Але не міністр:
Сиджу у столиці в проректорськім кріслі.
А ще… парубкую – нехай йому біс! –
На старості літ і при сивім волоссі,
Коли вже із ярмарки хутко іду…
Чого мені вдома – в Криму – не жилося?
Якого я дідька у Києві жду?
Та в тім-то і справа – ні дідька, ні хати.
Піддавсь на умови провладним ділкам!
Тепер без дружини, хоча й при посаді…
Що з того, що Київ, коли в ньому сам?
Учений!.. В гуртожитку місця немає.
Піти на квартиру бракує монет.
У ліжко чотири стільці об’єднаєш,
І може за житло зійти кабінет...
Себе не сховаєш, якби й захотілось.
Допіру все тихо: мовчать – то й мовчать...
… Не бачить нікого б – принаймні в неділю.
Щоб із понеділка – все знову почать…
Але ж я зібрався побачити друга.
Чого ж це я скаржусь? Мій друг же – міністр!
«А ви домовлялись?» – питає обслуга.
«Та ні – я експромтом!» (Нехай йому біс!).
«Е, ні – вибачайте! Міністр – це персона!
Вас треба зарані в перелік внести.
У нього – свій графік, режим, охорона…
Тому вибачайте – не зможем пустить!»
А щоб ви здорові були! І при ділі!
Вертаю до себе. І знову – один.
Пакую валізи. Діждуся неділі.
Поїду додому. І вже – назавжди!

АЛМАЗ І В ПОПЕЛІ БЛИЩИТЬ

Хай доля утричі невдячна й лиха,
Допоки є руки і зрячими очі,
Нікого не стану за себе прохать –
Не навчений жебрать і вчитись не хочу!

Не завжди і небо вгорі голубе.
Не можуть безгрішними бути і люди.
Якщо ти потрібен, хай кличуть тебе.
Та не на об’їдки – з них ситим не будеш.

Себе як рекламу до когось нести –
Принизлива штука. Допоки
Щось значиш і важиш під зорями ти, –
Твої на землі не загубляться кроки.

Алмаз і у попелі, кажуть, блищить.
Не слід надувати з погордою щоки,
А треба на совість роботу робить,
А не на догоду стороннього ока.

ЧАРИ ПІСНІ

«Червону руту» на Майдані
На повне горло дід співа.
Й так перебріхує слова,
Що в мене просто вуха в’януть…

А я усе одно стою
І діда радо дослухаюсь.
Кишеню власну вивертаю
І гривню дідові даю.

А дід мелодію веде:
Баян в руках – оркестр неначе.
Такого зроду я не бачив.
Не чув такого я ніде.

І хто ішов темніший хмари –
Всміхнувся раптом і ожив.
Так легко стало на душі:
Признайся, звідки в пісні чари?

... В кишеню знов пірна рука.
І я радію, як дитина:
Годує нас усіх донині
Безсмертний хіт Івасюка.

Далі

До змісту Іван Левченко СТОЮ НА МАЙДАНІ


 

Головна сторінка Проза Поезія Твори для дітей Іван Левченко читає свої твори
Відеофайли Біографія Івана Левченка Галерея Гостьова книга