Іван Левченко
СТОЮ НА МАЙДАНІ
Поезії

БЛАГОСЛОВИЛАСЬ УКРАЇНА

ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ

Благословилась Україна –
І помаранчем сяє стяг.
Нарешті, маєм, мамо, сина,
Котрий веде в нове життя!

Злетіло “Ю – щен – ко!” крилато,
Мільйоноусто на весь світ,
Щоб із колін звелася мати
І став би нацією рід.

Нам сонце Правди засіяло,
І – день грядущий заяснів,
Щоб Україна вільна стала
Від бандовладної брехні!

Народне море – на Майдані.
І помаранчу хвиля б’є.
Ніщо не спинить вас, Титани,
Бо з вами Бог і Правда є.

Все нице зблякне в світлі сонця.
Ми ж бо – не натовп, а Народ!
І в вас, у латах охоронці,
Як і у нас – вкраїнська кров.

Братайтесь, хлопці, із народом,
Бо ви ж – народу кров і плоть.
Майдан відстоює Свободу.
Свободу ж, хлопці, не збороть!

Я серцем славлю вас, Герої!
Я славлю ваше горде “Так!”
Ніяка сила не устоїть
Супроти “Ю – щен – ко!” в устах.

Не зрадьмо, любі, власній долі.
Зостався лиш єдиний крок,
Щоб у віках жадану волю
Здобув нарешті наш народ.

Ніхто нас в світі не поділить
На Північ-Захід, Південь-Схід.
І тільки в Правді – наша сила.
Якщо ми – рід, хто зломить рід?

Ми – рід, народ. І ми – держава.
Хто кличе лави роз’єднать,
Того Історії неслава
Поглине, як злочинця-тать!

Розберемося – що й до чого:
До перемоги – крок один.
Благословенний часом, Богом
Ти – патріот-громадянин!

Сини і доньки України,
Весь світ надіється на нас.
Не посоромимо країну
І Богом даний слушний час.

Тож хай ніщо нас не зупинить.
Щоб не проґавити момент,
Єднаймось, браття! За Вкраїну!
І Ющенко – наш Президент!
22 листопада 2004 року

НА МАЙДАНІ

Від духовного єднання людей у багатьох
присутніх наверталися сльози на очі.
З власних вражень від подій Помаранчевої революції.

Стою на Майдані – печальний П’єро.
Розвінчану владу хулю на майдані:
Це ж треба так свій не любити народ,
Щоб красти у нього надію останню!

Вже мають хороми і землі довкіл.
А все ще їм мало – є ж діти й онуки!..
Гадали, що стали пани на віки
І владу навіки схопили у руки.

А влада – спокуса для тих, хто у ній,
Коли не хрестом – годівницею стала.
Тому на Майдан захотілось мені,
Як влада підступно мій голос украла.

Постав з усіма я – печальний П’єро
(Бо що я один міг удіять до цього?!),
А так я – величність Вкраїнський народ!
Я владу творю, що від Господа Бога!

Нас правда з’єднала – нескорений дух.
Якщо в мене віри і сили не стане,
За ними до тебе я знову прийду,
Майдане надій – нездоланний Майдане!

Хай правда займає належний їй трон.
Вона ж бо злочинну ту владу звалила!
Знімаю я маску сумного П’єро,
Бо бризкає щастя з очей: ми є сила!

Ми – воля. Ми – право. І влада – це ми.
І хай те затямлять усі достеменно:
Народ – це коли ми вже стали людьми;
Народ починається з тебе і з мене!

І треба любити свій край і народ,
Щоб бути у владі – народу служити.
Я вірю й надіюсь: печальний П’єро
Вже більше не зможе у душу вселитись!

МИ – УКРАЇНЦІ

Моя Україна – велика рідня.
Моя Батьківщина – від краю до краю.
Радію – дожив до щасливого дня,
Коли нас за бидло ніхто вже не має.

Стою між людей. І пишаюся тим,
Що встала з колін ти, моя Україно!
Та так, що здивовано люди й світи
Поглянули вперше на нашу родину:

На віче-майдан, що міцніш булави,
На нашу незламну і волю, і гідність.
Це – щастя, коли ми дивуємо світ,
І світу від того так легко й погідно.

Нас гнули до зламу. Здавалось – кінець!
Але є межа у народного болю!
І людям урвався одвічний терпець:
Подоланий страх дав омріяну волю.

То справжнє життя – без брехні і страхіть...
Віднині нікчемам наш вибір не вкрасти!
З олжі на вустах і – діяння лихі.
Лиш правда веде до свободи і щастя.

Радію: дожив до щасливого дня.
З ім’ям українець так радісно жити.
Пишаюсь, що в мене велика рідня:
Моя Україна – єдина у світі!

ДІАЛОГ ІЗ ПРАГМАТИКОМ

За правду стояти – брехню ненавидіть.
І правда – одна. Зваж: твоя чи моя?
Ти думав, що можна грозу пересидіть,
А потім у черзі за щастям стоять?

Гадав переждати в натопленій хаті,
Коли на майданах морозило нас,
Коли вже набої загнав в автомати
Й наказу чекав від міністра спецназ?..

Надіявсь, що скосять усіх нас набої,
А ти будеш жити й хлебтати борщі?
Мовляв, тільки дурники йдуть у герої.
І тільки слухняні – державності щит.

Прагматику! Можу тебе привітати:
Як завжди, ти правий. Та тільки тобі
Ніколи це щастя в житті не пізнати –
Духовне єднання людей в боротьбі.

Коли усі разом. І всіх не здолати.
Коли тільки й думки – сягнути мети!
Коли для спецназівців юні дівчата
Троянди й гвоздики встромляли в щити.

Невже тобі спалось під телеекраном
І кусень у горлі не застрявав,
Коли повноводним людським океаном
Розбуджений Київ навкруг вирував?

Невже ти подумати міг, що ми хворі,
Що наш помаранч – то отрута для всіх?
Свічки у руках – то надій наших зорі.
І щастя – в очах. І нев’янучий сміх.

Бо ми все здолали. Під сяйвом любові
До рідного краю, до правди й чеснот.
Прагматику! Ти залишився собою.
Шкода, що не бачиш: став іншим народ!

Його відтепер не злякають погрози.
Судді, окрім Бога, немає над ним!
А ти так хотів пересидіти грози
І стати у чергу за щастям своїм...

Хіба то життя – від страхів завмирати
І ждати навколішках, що відгримить?
Як жаль, що ти згаяв, мій мудрий прагматик,
Таку неповторну й омріяну мить!

НЕ ЗАБУДУ НІКОЛИ

Тих очей не забуду ніколи.
Тих усміхнених уст не забуду.
І співатимуть пісню «Ґринджоли»,
Зрозумілу з півслова повсюдно.

Нас багато! – як гордості спалах.
Не здолати нас! – лунами лине.
Не зважайте на вади вокалу –
Хлопці приспану будять країну.

То – душа молодого Майдану,
Де ми разом і нас не здолати!
Спів той снобам – лиш викрик гортанний.
А для нас він – як рокіт набату!

За Вкраїну! За обрану долю!
Спів єднає серця звідусюди.
Тих очей не забуду ніколи.
Тих усміхнених уст не забуду!

НЕЙМОВІРНО. АЛЕ – ФАКТ.

І знов розіллється Дніпро.
І сонце викотиться в небо.
Кажу: щасливий ми народ.
Кажу: щасливий сам про себе.

Коли прийшла у дім біда,
Ми не скорилися недолі.
Після стількох віків страждань
Так мирно вибороли волю.

Це неймовірно. І це – так!
Ходжу й пишаюся Майданом.
Мірилом совісті він став –
Безкомпромісним, бездоганним.

Його осягнемо пізніш:
Ураз величне – незбагненне.
Майдан став радістю мені.
Майдан став справжнім одкровенням.

І я прозрів: це він – народ,
Віками гноблений і гнаний,
Постав-розлився, як Дніпро,
До неба зріс гучним Майданом.

І злу, й брехні промовив «Зась!».
Добру і правді «Так!» промовив.
Так, Революція збулась.
Красиво. Мирно. І без крові!

ПЕРЕМОЖЦІ

Це добре: ми – вільні. Ми виграли час.
Але не сидімо на ковдрі удачі!
Ніхто нашу справу не зробить за нас.
Ніхто нам поразок тепер не пробачить.

Ми мусимо думати, скільки є сил,
Над тим, куди кличем людей за собою.
Життя – манівці: без мети і краси.
І справжня в’язниця – без правди й любові.

Ми вирвали правду з злодійських лабет.
Розкуто дихнули пробуджені люди.
Тепер є найважче – розкути себе
Для справ, що в житті називаються будні.

О, не вколисуймо ж себе і людей
Словами величних звитяг, перемоги...
Надворі розвиднився радісний день
Для праці, що душу п’янить до знемоги.

Вітаймо цей промінь, що сяє з-за хмар,
Робімо свою повсякденну роботу
Не задля похвал, славослів’я – дарма,
Аби не знеславити обраний поступ.

Нам з погляду вічності справу робить.
Уславимо в праці Вкраїну велику!
Ще вчора, здавалось, довічні раби,
Сьогодні ми вільні. Ми – люди. Навіки.

І добре, що вільні. Ми виграли час.
І кращим життям присягнулися жити.
Ніхто нашу справу не зробить за нас.
І саме по ній нас і будуть судити.
4 січня 2005 року.

СИМВОЛ ВІРИ

І ріки всихають... Міліють моря...
Озонові діри пекельно так мстяться...
Та тільки ніколи не згасне зоря
Людської надії, любові і праці.

Невігласи коять диявольську гру.
Та їм все одно світла дня не згасити.
І сонячні промені чорну діру
І чорні їх душі безжально освітять.

Бо сонце – як правда. Нема вишини,
Щоб стала над нею, її засліпила.
Упертої правди повпреди й сини,
Під сонцем свободи ми повнимось сили.

Нам думати, жити, сягати висот,
Нову борозну прокладати для мрії.
І право це виборов мужній народ,
Який все здолав на Майдані надії.

Нового життя зайнялася зоря.
Я, в сонце закоханий, радісний, вірю:
Наповняться ріки і сповнять моря,
Озонові чорні затягнуться діри.

ХОРУЖІВСЬКИЙ ДИПТИХ

Світлій пам’яті Варвари Тимофіївни Ющенко –
матері народного Президента України, яка відійшла
у кращий зі світів у ніч із 30 на 31 січня 2005 року.
Після перемоги сина на виборах...

І
Добридень, Хоружівко! Здалеку я:
Від Чорного моря – до тебе у гості.
Тут часу нового пругка течія
Державний ковчег підніма в високості.

І син твій постав біля того керма,
Тобою споряджений Правді служити.
Ковчег-Україну до зір підійма
Твій син, пошанований нами і світом.

Він випроставсь – хлопець з простого села.
І ми з ним з колін підвелись на Майдані.
Спасибі за те, що ти крила дала:
Вони, як хоругви, в людськім океані.

Хоругви Хоружівки – віра й мета,
Що нас не здолати владцям-недорікам.
Оновлений день: сонце Правди світа.
Вікторія Віктора – прісно й вовіки.

Добридень, Хоружівко! Щастя – в судьбі!
У цім океані весни й зелен-цвіту
Я вдячний доземно вклонитись тобі –
Тобі як святині Вкраїни вклонитись!

ІІ
Мамо, піють півні у квітучій Хоружівці.
Ми до Вас на могилу, як учні зі школи немов…
Серця сум, і тюльпани, і півники, й ружі ці,
Й хати Вашої спів весняний несемо:
Солов’їний, що Вас за життя заколисував.
Як же, мамо, Вкраїною все закорінено тут!
В хаті білим Ви ситчиком вікна завісили.
І контрастом троянди червоно при хаті цвітуть.
А теплиця буяє новою розсадою:
Хазяйнують сусіди чи, може, наїздом сини?
Стоїмо і про Вас, мамо, з вдячністю згадуєм
У Хоружівці Вашій. У ніжних обіймах весни.
Жаль, без Вас ця весна, що так квітом уквітчана
Після бур і снігів, листопада й зими…
Ми Вкраїною, мамо, у світі увічнені:
Не вмирає вона – не щезаєм безслідно і ми!
Озвемося у дітях. Словами і квітами.
У Хоружівці піють півні, і серця, й солов’ї.
Хай земля Вам пером! Зустріч спогади грітиме
І зорею цвістиме у вдячному слові моїм.

24 травня 2005 року.
Після відвідин села Хоружівка
на Сумщині у складі переможців
Шостого загальнонаціонального конкурсу
«Українська мова – мова єднання».

Я ВСІМ ПРОСТИВ

Я всім простив, бо я – християнин:
Не маю зла у серці ні на кого.
Я – України терпеливий син,
Терпінню навченої Богом.

Їй стільки зла судилось на землі –
Прикутому до скелі Прометею, –
Що всі мої невдачі і жалі –
Піщинка болю в порівнянні з нею.

Вона живе. І це є головне.
Бо з нею й сущі ми повік на світі.
Зживу невдачу – і мій біль мине.
Опісля ночі сонце дневі світить.

Кажу я недругам – спасибі вам
За те, що гартували волю й слово.
Так в колоскові зерня визріва,
Котре вітри звільняють від полови.

О, не щезайте молоді вітри,
Напніть моїх пісень тугі вітрила.
Сердечна рана – залишати Крим,
Коли душа навік тут оселилась.

Хто зло чинив, хто брав мене на кпин
І хто радів з учиненого того,
Я вас простив, бо я – християнин.
Не маю зла у серці ні на кого.

НЕДОСЯЖНИЙ

Поїду у гості до давнього друга.
Все кину й поїду – так вирішив я.
Набридли: роботи щоденна напруга,
Бездомність моя і самітність моя.
З’явлюся зненацька, а, мов, ненароком.
Здивую його і потішу себе.
Працює, як кажуть, буквально – під боком.
Мовчить, мов зазнався – велике цабе:
Недавно призначили друга міністром.
Я теж не без чину. Але не міністр:
Сиджу у столиці в проректорськім кріслі.
А ще… парубкую – нехай йому біс! –
На старості літ і при сивім волоссі,
Коли вже із ярмарки хутко іду…
Чого мені вдома – в Криму – не жилося?
Якого я дідька у Києві жду?
Та в тім-то і справа – ні дідька, ні хати.
Піддавсь на умови провладним ділкам!
Тепер без дружини, хоча й при посаді…
Що з того, що Київ, коли в ньому сам?
Учений!.. В гуртожитку місця немає.
Піти на квартиру бракує монет.
У ліжко чотири стільці об’єднаєш,
І може за житло зійти кабінет...
Себе не сховаєш, якби й захотілось.
Допіру все тихо: мовчать – то й мовчать...
… Не бачить нікого б – принаймні в неділю.
Щоб із понеділка – все знову почать…
Але ж я зібрався побачити друга.
Чого ж це я скаржусь? Мій друг же – міністр!
«А ви домовлялись?» – питає обслуга.
«Та ні – я експромтом!» (Нехай йому біс!).
«Е, ні – вибачайте! Міністр – це персона!
Вас треба зарані в перелік внести.
У нього – свій графік, режим, охорона…
Тому вибачайте – не зможем пустить!»
А щоб ви здорові були! І при ділі!
Вертаю до себе. І знову – один.
Пакую валізи. Діждуся неділі.
Поїду додому. І вже – назавжди!

АЛМАЗ І В ПОПЕЛІ БЛИЩИТЬ

Хай доля утричі невдячна й лиха,
Допоки є руки і зрячими очі,
Нікого не стану за себе прохать –
Не навчений жебрать і вчитись не хочу!

Не завжди і небо вгорі голубе.
Не можуть безгрішними бути і люди.
Якщо ти потрібен, хай кличуть тебе.
Та не на об’їдки – з них ситим не будеш.

Себе як рекламу до когось нести –
Принизлива штука. Допоки
Щось значиш і важиш під зорями ти, –
Твої на землі не загубляться кроки.

Алмаз і у попелі, кажуть, блищить.
Не слід надувати з погордою щоки,
А треба на совість роботу робить,
А не на догоду стороннього ока.

ЧАРИ ПІСНІ

«Червону руту» на Майдані
На повне горло дід співа.
Й так перебріхує слова,
Що в мене просто вуха в’януть…

А я усе одно стою
І діда радо дослухаюсь.
Кишеню власну вивертаю
І гривню дідові даю.

А дід мелодію веде:
Баян в руках – оркестр неначе.
Такого зроду я не бачив.
Не чув такого я ніде.

І хто ішов темніший хмари –
Всміхнувся раптом і ожив.
Так легко стало на душі:
Признайся, звідки в пісні чари?

... В кишеню знов пірна рука.
І я радію, як дитина:
Годує нас усіх донині
Безсмертний хіт Івасюка.

Далі

До змісту Іван Левченко СТОЮ НА МАЙДАНІ