Іван Левченко
СТОЮ НА МАЙДАНІ
Поезії

ПОПРИ УСЕ, ЩО СУЄТА...

НЕМИНУЩЕ

Усе мине, що суєта...
Лиш сонце, небо й зорі будуть.
Благословенна у світах
Земля. Благословенні люди.

Всьому живому – серця спів.
Тому, що в серці, – пам’ять вічна.
Якщо ти жив, якщо любив –
Благословен ти, чоловіче!

Зросли і дерево, й дитя.
І рід співає на обжинках.
Ти, що продовжуєш життя,
Благословенна, мамо-жінко!

Усе життя благословля!
Благословенне і безцінне
Все, чим багатшає земля,
Все, чим багатшає людина.

Минула ніч, і день світа:
Нове життя у святах-буднях.
Попри усе, що суєта,
Благословенне те, що буде:

І труд, що в радість. І печаль
За тим , що вже неповториме.
Усе мине, як прийде час.
Та лиш не світ. І не людина!

Нам жити в тих, хто після нас
Благословить життя у світі.
Усе мине. Лиш не мина
Благословення жити й жити.

БЕСЛАН

Беслан – невеличке місто Північної Осетії в Росії – через трагедію
з заручниками стало всесвітньо відомим. 1 вересня 2004 року там
у школі №1 терористи захопили понад одну тисячу школярів та
дорослих, внаслідок чого загинули 338 чоловік, серед них 156
дітей, котрим нелюди стріляли в спину. Коли їх ховали 6 вересня,
з неба зірвався дощ...
З повідомлень засобів масової інформації 1-6 вересня 2004 року.

Я плачу із вами, матусі Беслана.
Я зичу життя вашим дітям і внукам.
Я кличу на вбивць їхніх – смерть і неславу:
Довічне їм пекло, пекельні їм муки!

Вдивляюсь у фото із телеекрана.
Читаю перелік поранених, вбитих.
Біжу я під кулями зі школярами.
В надії до мам їх із ними добігти...

Там кулі у спину – підступно і хижо.
І падають, скошені кулями, діти.
А я їх прохаю у пеклі цім вижить,
А я їх прохаю до мам їх добігти...

Підхоплюють руки худесеньке тіло.
Воно, як пір’їна. Дійшло до знемоги.
– Ой дядечку, винесіть, дядечку милий,
На вас лиш надія й на господа Бога!..

Три дні того пекла – під дулами звірів.
Вгамовуєм спрагу своєю ж сечею...
Вже навіть у диво ніхто з нас не вірить,
Бо в пеклі насправді лиш пекло одне є!

Чим ми завинили, скажи, білий світе?
Скажи-но, кому ми загрозою стали?
А ми ж так за школою скучили влітку!
А ми ж Перше вересня святом вважали...

За віщо звіряча наруга над нами?
За що – на коліна? І кулі – за що нам?
Спалахує слово прощальне. Це – мамо!
З народження – мамо! І мамо – до скону.

А мама назустріч летітиме птахом.
Шукатиме доньку. Шукатиме сина.
І горем убита, підкошена жахом,
Торкнеться схололого тіла дитини.

А смертник не зна співчуття і пощади.
В приціл позирає скляними очима.
А мати над тілом згорьовано пада.
І ангели ридма ридають над ними...

Ви вибачте, діти, дорослих простіте
(Хоча нам прощення, їй-право, немає!).
Дай, Боже, врятованим жити і жити,
А зранені душі їх час хай зціляє.

Перелік імен. У жалобі завмер я.
Даруй, Боже, рай їм у кращому світі.
В Беслані біда. Як в війну – в Сорок першім.
Під дулами – діти. Вжахнімося – діти!

Я мовкну. Весь світ замовкає від болю.
В хвилині мовчання – надія й тривога.
Що станеться, світе, і з нами, й з тобою,
Коли ми байдужими станем до всього?

Не дай бог дожити до миті такої,
Не вірю й не хочу до неї дожити.
Беслан – наче совість, що всіх непокоїть,
Беслан – безневинно розстріляні діти!

Їх муки усім нам – і докір, і осуд.
Їх муки усім нам – пересторога.
В Беслані над трунами мами голосять.
За дітьми голосять – до хрипу й знемоги.

Зривається дощ – їм хотілося пити.
Зривається дощ – їх оплакує небо.
Говорим – майбутнє... Майбутнє – це діти.
Щоб мати майбутнє, їм вижити треба.

Я плачу із вами, матусі Беслана.
Я зичу життя вашим дітям і внукам.
Я кличу на вбивць їхніх – смерть і неславу:
Довічне їм пекло, пекельні їм муки!

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

На честь відкриття пам’ятника геніальній Поетесі
в Балаклаві 3 вересня 2004 року о 16 годині.
Вперше поетеса була в Балаклаві 19-річною дівчиною
1890 року; вдруге зі своїм чоловіком Климентом Квіткою
1907 року; і майже через сто років – нова зустріч легендарного
2500-річного міста з легендарною українкою.

Ти, Лесю, утретє у нас в Балаклаві.
Прийшла, щоб лишитися тут назавжди.
У променях вічної пам’яті й слави –
Твої на землі цій священній сліди.

Ти дихаєш з нами цим простором синім.
І древня Чембало спів слухає твій.
Відлунює він на Поділлі, Волині,
По всій Україні лунає моїй.

Бо звешся ти, Лесю, таки Українка.
І ти на своїй українській землі
Своїм – чи не кращим! – душевним ужинкам
Дала в Балаклаві крилатий політ.

Земля Балаклави – твій сонячний лікар –
Земля Балаклави – натхнення твоє –
Перлиною сяє від віку й до віку,
Бо сонцем Поезії сущим стає.

Ця площа – із іменем Першого Травня –
Твою пам’ятає неспішну ходу.
Під крики чаїні – над морем безкрайнім.
Про що вони, Лесю? Про біль чи біду?

Тендітна вкраїнко зі зболеним тілом,
А духом висока – до синіх небес –
Тебе Балаклава навік полюбила
І знову до себе діждалась тебе.

Стоїш і милуєшся лагідним морем.
Даруєш рибалкам замрію свою.
І їх проводжаєш в далекі простори.
І їх зустрічаєш у ріднім краю.

А гості ітимуть до тебе – без ліку.
І спів твій не змовкне, як моря прибій.
Ти втретє прийшла, щоб лишитись навіки
В моїй Балаклаві. І завжди – твоїй!

СМЕРТЬ НА ЧУЖІЙ ВІЙНІ

10 січня 2005 року в Іраку від теракту загинуло
8 українських миротворців, а всього за півроку – 18.
Із повідомлень засобів масової інформації.

Чи то вітри гудуть над світом,
Чи то серця голосять з горя?!
А він же міг ще жити й жити.
Тепер немає сина поруч.

Останні почесті і – тиша.
До хрипу мати наридалась.
І стала враз іще сивіша
І безпораднішою стала.

На фото вдвох – вона із сином.
А зростом – синові по плечі.
Жила б ото собі дитина.
І їй було б із нею легше.

Так ні ж – подався у рекрутство.
Чужа війна – на наші біди.
Тепер до кого пригорнутись?
Хіба що прийде хто з сусідів...

Такі ми в злиднях. На безгрішші.
Закласти бісу ладні душу.
Тепер така у хаті тиша,
Що лиш глухого не оглушить!

А їй же треба якось жити –
Живцем не ляжеш в домовину.
Гудуть вітри над білим світом.
На фото двоє – мати з сином.

Як ті вітри їй перебути,
Що на весь світ заголосили?
... Сто тисяч сплатять – у валюті.
І буде орден... Замість сина.

ТІТКА МАРІЯ

Вже майже не ходить. І мовчки старіє.
І вернуть носами вже внуки при ній...
Як важко живеться Вам, тітко Маріє!
Про що Ваші ночі? Про що Ваші дні?

На грядці зостались цибуля й квасоля.
А яблук вродило – й ніхто не збира...
Заводять вітри надоїдливе соло.
А їх, як симфонію, слуха стара.

Вистукують в шибку – мов гості до хати –
Осінні дощі. Із вітрами дощі.
А тітці Марії вже восьмий десяток.
Нема навіть пса. Десь утік. Ні душі!

Було – приїздили невістка із сином,
Як внуків колись доглядала малих.
І навіть до міста поїхать просили...
Чому ж не послухали, тітко, Ви їх?

Чи то не хотілось квартири міської,
Чи жаль було кинути землю і двір,
Бо тут же могила і дядька Миколи...
А як це – один щоб залишився він?!

Вже й сили немає ходити до нього –
Не те, щоб зірвати густі пирії...
І тітка Марія прохає у Бога,
Щоб він до Миколи забрав і її.

Вистукує дощ. І не спиться Марії.
А ніч обляга все, мов чорна труна.
Вже майже не ходить. І мовчки старіє.
То дощ у вікні? Чи то плаче вона?

ТОПОЛІ 41-ГО РОКУ

Жартуючи так весело,
Ми ранок стріли свій.
Де ви, мої ровесники?
Де клас наш випускний?
Ще сонце мирне виситься,
Ще сняться мирні сни.
Топольки прийнялися всі,
Посаджені з весни.

Сорок першого року тополі,
Як солдати, завмерли в строю.
Любі друзі, нам випала доля –
Захистити Вітчизну свою!

А завтра – бій. І хто те зна,
Хто виживе, хто – ні?
А друзів серцю болісно
Втрачати на війні.
Хто в бронзі. Хто в легендах – ми
Вернулися з боїв
Салютами травневими,
Журбою журавлів.

Сорок першого року тополі,
Як солдати, завмерли в строю.
Любі друзі, нам випала доля –
Захистити Вітчизну свою!

Комусь уже далекими
Здаються грізні дні.
Тополі – то ровесники,
Що й досі на війні...
До неба тополинами,
Як вартові, зросли,
Щоб вільно в Україні ми
І в світі всі жили!

Сорок першого року тополі,
Як солдати, завмерли в строю.
Любі друзі, нам випала доля –
Захистить рідну Землю свою!

ФРОНТОВИЧКА

Ні, не стать травню місяцем звичним,
Доки пам'ять і рани болять.
Називають тебе фронтовичка.
І роки так нестримно летять!
А на фото – дівоча усмішка.
Бризка радість твоя до небес!
Називають тебе фронтовичка.
Ми сестричкою звали тебе.
Під вогнем ти виводила з бою
Рятувала від смерті не раз.
Назавжди наше серце з тобою,
Фронтова наша мила сестра!

А років не спинить, не відняти.
Тільки травень незмінно цвіте.
Фронтовичкою мала ти стати,
Щоб сьогодні був мирним наш день.

Перемоги мелодії вічні!
Тільки друзів все менша – від літ...
Доки житимеш ти, фронтовичко,
Знай: надійніше нам на Землі!
А на фото – дівоча усмішка.
Бризка радість твоя до небес!
Називають тебе фронтовичка.
Ми сестричкою звали тебе.
Під вогнем ти виводила з бою
Рятувала від смерті не раз.
Назавжди наше серце з тобою,
Фронтова наша мила сестра!

МЕЛОДІЯ ЧОРНОГО МОРЯ

Тривожна ти, пам’яте серця. Згадавсь
Мій батько у день Перемоги під вечір.
І, наче птахи, повернули літа,
Такі неповторні, щасливі й сердечні.
Позаду війна. Ми несем два весла
До човна. Мій батько співа. Хвиля вторить
Про те, що найкращою батьку була
Мелодія Чорного моря.

Мелодія моря – мелодія наших звитяг.
Стихію стихій хто у світі впокорить?
Спасибі, мій батьку, за долю-життя:
За те, що звучить нам мелодія моря:
Мелодія моря – то серця биття,
Мелодія Чорного моря.

Я став моряком – по замрії й судьбі.
І знаю – навіщо живу я на світі.
Усім зобов'язаний, батьку, тобі,
Радію продовженню нашому в дітях.
Ми з сином до човна несем два весла.
Співає душа на морському просторі.
Я хочу, щоб кращою й сину була
Мелодія Чорного моря!

Тривожна ти, пам'яте серця! Болиш,
І біль від утрат з кожним роком гостріший.
У небі курличе із вирію клин,
Немов наша пам’ять – той клин із узвишшя.
Дві чарки наповню. Свою п'ю до дна.
В твою глянуть з неба засмучені зорі.
Я друзів покличу – хай друзям луна
Мелодія Чорного моря.

Мелодія моря – мелодія наших звитяг.
Стихію стихій хто у світі впокорить?
Спасибі, мій батьку, за долю-життя:
За те, що звучить нам мелодія моря:
Мелодія моря – то серця биття,
Мелодія Чорного моря.

КАМІНЬ ПРИМИРЕННЯ

10 вересня 2004 року нащадки колишніх
ворогів у Кримській (Східній) війні 1853-1856
років біля Каменя примирення в Севастополі
провели мітинг Пам’яті за загиблими і
дружньо тиснули один одному руки.

То, може, й справді світ прозрів
Через роки, через страждання:
На місці сутичок-боїв
Примирення засяяв камінь.

Нащадків тих, що тут злягли,
Покликав знову Севастополь,
Щоб не було кровопролить
В стражденній матінці Європі.

Щоб зміг збагнути цілий світ:
Найбільше щастя – в мирі жити.
Найбільша цінність – ми, живі
Усіх країн батьки і діти.

Навоювався світ сповна.
Наслухавсь вибухів і плачу.
Мій Севастополь всіх єдна,
Щоб пекла більш ніхто не бачив.

Щоб не кривавилась земля,
Не червоніло кров’ю море.
І похоронок переляк
Не вивсь над світом круком чорним.

Час одкровення і спокут...
І пам’яті людської мітинг.
Я вірю: ті, хто гинув тут,
Найбільш за все хотіли жити!

Як ми. Як будуть – після нас.
А щастя всім на світі стачить.
Навоювався світ сповна.
Наслухавсь вибухів і плачу.

Благословенна дивна мить:
Зламали ми підозри межі.
Щоб був, нарешті, в світі мир,
Почать з примирення належить.

Величний каменю, святись!
І гідне поклоніння місто,
Що всіх зуміло привести
На це святе примирень місце.

Ми перед пам’яттю батьків
Не завинили і на йоту.
Дай, Боже, миру – на віки!
Бо краще разом, аніж проти!

Бо світ тривожний. В нім війна,
Як крук, то там, то інде кряче.
Навоювався світ сповна.
Наслухавсь вибухів і плачу.

Дай, Боже, щоб весь світ прозрів,
Як ми прозріли тут серцями.
І на місцях страшних боїв
Примирення щоб сяяв камінь!

ДВІ ЧЕРГИ

На блазні блазень біля влади.
Не втовпитись поміж чинуш.
І слів лестивих водоспади:
Як можна нижче щоб лизнуть...

Стоять у черзі – правий Боже! –
В руках пакунок і букет.
Із хвилюванням зирить кожен
На заповітний кабінет.

Шмигнути б – та мерщій! – за двері.
На ципках стати й проспівать
З пюпітру (себто – із паперу)
Підлеглим писані слова.

Припасти потім з поцілунком
До їх високої щоки.
І завершити все пакунком
Та дружнім потиском руки.

Наллють – то келих за здоров’я:
Із побажанням довгих літ.
І вірнопідданий – з любов’ю –
Доземний радісний уклін...

Яка мерзенна процедура,
А їм нема її миліш.
Допоки кличуть – все в ажурі.
Як не пускають – то вже гірш.

Тоді іди у чергу іншу:
Туди, де всі; де ждуть роки
Паперів, відповідей, рішень
І лають владу залюбки.

Там в печінках і дні, і ночі...
А щоб від горя не сконать,
Там заливають пійлом очі –
З горілки, пива і вина...

Вовтузять ближнього до крові,
Дружин ганяють навкруг хат.
З такої, Господи, любові,
Таких і мають кревних чад...

Та що ж це діється на світі?
А менше черг тих не стає.
І в Двадцять першому столітті
Все, як було, все так і є!

Повірить ладен я в месію,
В пришестя Господа Христа,
Аби тих черг двох, що віки їм,
Немов туман і слід розтав.
Липень 2004 року

БОМЖ В ЕЛЕКТРИЧЦІ

Їхав бомж у вагоні.
В приміській електричці.
І смерділо від нього
Неймовірно навкруг.
Він весь час копошився
В нехитрих пожитках
Витягав, розкладав
Зі свого рюкзака:
Кілька пар дешевеньких
Дитячих шкарпеток,
Кілька трусиків, шорти
І якісь коробки…
В коробках тих – монети.
Він розкриє – рахує,
Знов сховає – й до краму.
Всю дорогу – одне.
Я спочатку подумав,
Що напевно то хворий:
Щось шепоче до себе.
Не зважає на всіх...
А сторонні довкола
Одного вимагали:
Відчинити хоч трішки
(Хоч одне лиш!) вікно.
Говорили це стиха.
І коли відчиняли,
То із дальніх повчально
Хтось хрипів: «Зачиніть!»
Тут, мовляв, малі діти.
Їх миттєво протягне…
Зачиняли й сиділи –
Прикривали носи.
Підійшли контролери
І погнали у тамбур,
Хоч він не безбілетник
Був той вигнаний бомж.
Там також одвертались.
І те місце, де досі він їхав,
Було вільним, хоч повно
Назбиралось в вагоні людей.
На столичнім вокзалі
Бомж той вийшов з вагона.
І до нього підбігло
Двоє діток маленьких.
У такому ж, як сам він,
Жалюгіднім вбранні.
І їх натовп поніс десь.
Я не знаю, як в бомжа –
В мене осад зостався.
Хоча, може, про все він
Вже забув і сидів десь,
Своїм діткам даруючи крам.
Відповісти не можу,
Де бомжам чепуритись,
І у чому їм їздить,
Якщо треба поїхать кудись?
Прикро тільки, що й діти
Тих бомжів неумитих
Від народження, змалку –
Просто гидь поміж нас.
І ми їдем в вагонах,
Та ще й шмигаєм носом.
Хто призвів до такого,
Ми про це – ані-ні!

ТАТКИ

“Я хочу посади!” –
Синок заспівав...
А татко був ради
Якоїсь глава.
І тато, звичайно,
Із мером “на ти”.
А в мера дочка є.
То ж як не крути:
Посаду потрібно
Знайти в акурат.
Хто ж донечці рідній
Не хоче добра?
Та тільки посаду
Ту хтось обіймав.
І мер на пораду
Підлеглих зібрав.
Підлеглі сказали:
“Немає проблем:
Що треба, зібрали –
Зі світу зживем!
З таким компроматом
В відставку – пора!”
І сват сказав свату:
“Все буде гаразд!”
А той, хто посаду
Оту обіймав,
Вмить ворогом раді
І мерові став.
Газета знайшлася,
Куди всякий бруд
Постійно зливавсь, як
В помийну діру.
І всі дивувались:
Був гарним весь вік...
... А потім так сталось –
Помер чоловік.
Ховали поспішно,
Щоб менше проблем.
Як сказано – вийшло:
Зі світу зживем!
А в п’ятницю мчався
В стрічках легковик:
У церкві вінчався
Синок голови.
Із мера дочкою
Він став на рушник.
Лилося рікою
Весілля у них...
Опісля й посаду
Зайняв син тихцем.
Бо в свата при владі
Немає проблем!
Липень 2004 року.

СЕРЕД НІКЧЕМ

Вкотре я зраджений своїми.
Вкотре в душі олжа пече.
Допоки йти, хреста нестиму,
Свого хреста – серед нікчем.

При стрічі – чемність і усмішка.
А за спиною – поговір.
То на заваді – пісня й книжка.
І навіть – мій домашній звір...

Все, чим живу, – більмо на оці.
Все заважає, що люблю.
І пересуд на кожнім кроці
Без грана совісті й жалю.

То – чорні сили об’єднались.
І кожна душу дошкуля
Своїм отруйним ницим жалом.
Параліч сіє й переляк.

А я стою. Бо непорушний.
І не вклоняюся вітрам.
Бо на поталу чисту душу
Нікчемам зроду не віддам!

Все перебуду – все здолаю.
І донесу свого хреста.
Бо не отруту – пісню маю
В своєму серці й на вустах.

А вам, хто зрадив справі й слову,
Кажу: суддя вам Бог і час.
Шкода, коли безсмертя човен
В ріці ганьби потопить вас!
27 червня 2004 року

ЗАЯВА НА ЗВІЛЬНЕННЯ

Він так жадав, щоб я подав заяву.
Він ладен сам був пасти ниць,
Аби я підпис свій поставив
Під бажаним: «Прошу звільнить…»

Він обіцяв мене з посади зняти
Найвищим босам-владарям,
Щоб менше клопоту їм мати
Й спокійно безлад витворять…

О плем’я павуків і гаддя з банки!
Саме собі відгризти ладне хвіст,
Щоб потурати забаганкам
Нещадній владній татарві...

Я не підходжу. Я не та людина.
Найбільша та моя вина,
Що над усе болить мені Вкраїна –
Моя розрадниця ясна.

А ще мені в провину – мова рідна:
Це ж треба – в Севастополі звучить!
Вкраїнське сонечко погідне.
Джерело нашої душі.

Князьки удільні, вам усе не в тяму,
Що Україна наша – суща тут.
В Росії ходите старцями.
Своє ж смердить вам за версту:

І слово наше рідне, й наша пісня,
Яким дивується весь білий світ.
… Тепер мене лишилося дотиснуть,
І – полум’яний всім привіт.

Ото ж бо й правда вся, моя Вкраїно:
Дарма я заступа тримав!
Беріть, панове, папірчину,
Якщо в вас совісті катма!

А я таки діждусь зорі нової!
Щасливий вийду їй навстріч.
О, як чиновник заспокоївсь!
Мене у лапи радо згріб…

Я мовчки вийшов з того кабінету.
Душа кричала від образ.
А вже Майдан зорів до неба.
І всіх ошуканих збирав.
28 вересня 2004 року.

ВИГНАНКА

Гарну релігію придумали індуси...
В.Висоцький, Про переселення душ.

Коли повмираємо, станем хто ким:
Хто деревом, кущиком, спритною сарною,
Хто птахом чи гадом повзучим бридким,
Хто псом, чи свинею, чи кицькою гарною...

Ото тільки й щастя – була кошеням:
В сім’ї хто погладить, хто носом притулиться...
А якось господар сказав дітлахам,
Що кішка лишайна – їй місце на вулиці.

І кішка лишилась голодна, одна.
Додому вертала високими сходами,
І кожного разу ту кішку хтось гнав,
Як ніби вона непростимо нашкодила...

А раз навіть лапка несміло пройшла
В прочинені двері, що вмить зачинилися.
І хруснула ніжка. І криком зайшлась
Нещасна – в зачинені двері забилася.

Вони відчинились. Хтось вийшов. Буцнув,
Як м’яч, тільце кішчине зболене, скрючене.
Затіпалась бідна: господар майнув –
Лайнувся і вийшов з під’їзду розлючений.

А кішка тягнула ту лапку. І шлях
Простягся до лазу якогось непевного.
... Сантехнік казав: кішчин трупик закляк
В підвалі. Від холоду? Певен – душевного.

БАЗАР

О, як діймає ринок цей з ім’ям базар:
Щодня іду крізь стрій шпіцрутенів.
Крізь стрій вертаю ввечері назад.
І скільки йтиму, всю дорогу чутиму:
– Купіть телятину, морквинку, бурячок…
Капусти, може, треба чи компоту вам?
… Іду крізь стрій замерзлих тіточок:
Шлях пропозицій. Й нульового попиту.
А сніг із неба рясно целофан вкрива.
І крам під ним – але кому потрібен він?
Шкарпетки, кофти, курага, халва
Упереміжку з ковбасою й рибою…
Усі проходять. Тільки пес завмер-стоїть:
Зіщулився і слиною відверто давиться.
Болить мені дорога ця і цей базар болить!
Невже їх нам ніколи не позбавиться?
Невже щораз я йтиму й бачитиму знов,
Як поміж всіх жебрачка щось нашіптує:
Уже не милостиню просить, а немов
Перебивається постійною молитвою...
А далі в переході стріну матір молоду.
На ній дитя дріма, хустиною прив’язане.
Якусь копійку кину їй, поспішно геть піду:
Пектиме сором за мізерну поміч разову…
Чому стоїть вона, морозячи своє дитя?
Хто завтра і за що дитя те лікуватиме?
І хто прирік її, ще юну, на таке життя?
І хто за нього врешті-решт відповідатиме?
І чи закінчаться колись, нарешті, цей базар,
Мій хід щодня крізь стрій шпіцрутенів?
… Кружляє сніг. Зимовий вечір в ніч вповза..
– Купіть! – ще довго, скільки йтиму, чутиму.

ПІДСОБИ!

Кожен день – це утрачений шанс.
Кожен день – це і певний набуток.
Від суєт потерпає душа,
Бо й на йоту не ближча до суті.

А коли призупиниш свій біг,
І побачиш – напевне побачиш:
Простягає хтось руку тобі –
Привселюдно відверто жебрачить.

То чого ж тоді гнатися колом життя
За примарними шансами долі?
У жебрачки – голодне дитя.

Щоб на йоту їй зменшити болю,
Підсоби їй – в цім більше звитяг,
Аніж бігти, як білка, по колу.

В РІДНОМУ СЕЛІ

На озимі поля налетіли сніги.
Як ведмідь у барлогу, пшениця дрімає...
Ні шляхів навкруги. Ні людей навкруги.
Простирадло снігів. І мороз дошкуляє.

Ген зірвався димок з димарів вдалині.
Я село впізнавав і не міг упізнати.
Вже давно в нім немає моєї рідні.
І відчужено дивиться батьківська хата.

То чому ж так хотілося тут побувать?
Чом збентежене серце тут щастям зайшлося?
Вітер шапку зірвав. Сніг лапатий вкривав
І озимі, й моє посивіле волосся.

Повертали зі школи чиїсь дітлахи –
Підняли мою шапку, покликали в хату.
Все сніги замели – і поля, і шляхи.
А я зміг все одно, де родивсь, побувати.

І тепер так розкішно, весняно душі.
Діаманти снігів аж засліплюють очі.
Повертається все, що колись залишив,
Як послухаєш серця і щастя захочеш.

Повертайтесь на круги своя – в рідний дім,
Бо на світі нічого немає миліше,
Як відвідать місця, що у серці твоїм.
Найдорожчим є те, що у серці залишив.

МАСНИЦЯ

А снігу – як з достатку рога:
Іде і йде. Тону я в нім.
Комусь цей сніг – суціль тривога:
Затопить двір – підтопить дім…

А він іде безперестанку.
Цигарку дядько закурив
І відкидає сніг від ґанку,
Бо завтра в школу дітворі.

Недільний ранок. Снігу повно.
Милуюсь казкою небес.
Десь калатає дзвін церковний.
За мною диба блудний пес.

А горобці розцвірінчались:
Літають зграйки – тут і там…
Ідуть на масницю прочани
Недільним ранком в Божий храм.

Про що проситимуть у Бога?
Напевне: кожен про своє.
А снігу – як з достатку рога!
Ото і все, що з неба є…

За тиждень – піст великий буде.
Тоді уже не до млинців.
Святковий дзвін. У церкві – люди.
А я і пес – на манівці...

Іду безцільно, бо неділя.
Милуюсь снігом. Пес відстав.
А шлях, як аркуш, – білий-білий:
Пиши, хоч вірша, хоч листа…

СКРИПКА

Співачці і скрипалю Тетяні Бартковій

На скрипці грав – немов сміявся.
На ній освідчувавсь мені.
А випав час – у даль зібрався:
Повісив скрипку на стіні.
З дороги серце виглядає.
Душа вмирає без тепла.
А скрипка руки пам’ятає.
А скрипка звуки зберегла.

Я скрипку ту беру у руки.
Торкаю струни-тятиву.
Життя без любого – то муки.
А я надією живу!
З дороги серце виглядає.
Душа вмирає без тепла.
А скрипка руки пам’ятає.
А скрипка звуки зберегла.

А серцю віриться у диво:
Що скрипка гратиме не раз
Про наші дні – такі щасливі, –
Які повернуться до нас!
З дороги серце виглядає.
Душа вмирає без тепла.
А скрипка руки пам’ятає.
А скрипка звуки зберегла.

БОЛЕРО

Моїй внучці Марійці

Внучка танцювала болеро.
Усміхався радо репетитор
І «відмінно» вивів за урок.
Мій Верхарн лишився невідкритим…

Дівчинка то човником пливла,
То кружляла пташкою круг себе.
І здавалось: руки – два весла.
Мить – і два крила сягають неба.

Без пуантів, а неначе в них.
Скільки ж це у пальчиках тих сили!
Болеро під музику весни
Із іспанських далей долетіло.

Гордістю проймалося дівча:
Звідки Карменсіта в ній, ой леле?
Як змогло збагнути дитинча
Душу незбагненного Равеля?

Музики небесної огром.
Вибачте, поете мій Верхарне,
Не читалось – слухав болеро:
Внучка танцювала дивний танець.

ПОСМІХНІТЬСЯ, ДІВЧИНО, МЕНІ

Ми сьогодні в натовпі одні.
Вас я ще на вході запримітив.
Посміхніться, дівчино, мені.
Подивіться радо і привітно.

Нам стояти довго ще в метро:
Поїзди увечері нечасті.
Ви така одна – на весь перон:
Наче уособлюєте щастя.

Посміхніться, дівчино, мені.
Боже мій, мізерію прошу я.
Потяг гуркотить у далині.
Натовп, як у вулику, вирує.

Я стою так близько біля вас:
Майже доторкаюся волосся.
Вигадав, звичайно, все про нас:
Так собі на хвильку приверзлося…

Вмить людський потік нас порізнив.
Тільки серце калатало в грудях:
Посміхніться, дівчино, мені –
Більш такої радості не буде!

У підземці гуркіт поїздів.
На пероні люди – незнайомі.
Йду тепер щовечора сюди.
Натовп є. Немає вас у ньому.

ПОРАНЕНА ПТАШКА

Пташка поранена – ніжка пробита.
Хмарка над полем пливе.
Ой, перепілочко, буде ще літо,
Ніжка твоя заживе!

Люба дівчинонько – сонячне личко,
Щось маю мовити я:
Знай, моя ластівко, літо не вічне,
З ким буде осінь твоя?

Серце роз’ятрене з горя страждає:
Іншого любить дівча.
Клята недоленько, осінь минає,
З ким буду зиму стрічать?

Ой, перепілочко, як твоя ніжка?
Боляче йти по стерні?
Зимо засніжена – зимо розкішна,
Чом ти не люба мені?

... Пташка поранена – ніжка пробита.
Хмарка над полем пливе.
Ой, перепілочко, буде ще літо,
Ніжка твоя заживе!

ЗАПОВІТНЕ МІСЦЕ

До мене ти уже не йтимеш,
І я до тебе не прийду,
Коли магнолія цвістиме
У Ботанічному саду.

І листя полиски зелені.
І білі квіти запашні.
Чого тобі іти до мене?
Чого до тебе йти мені?

Все, що було, таке далеке.
Його нікому не вернуть.
Сад ботанічний – знову Мекка,
В якій магнолії цвітуть.

Дурманять квіти білосніжні.
Такі звабливі, як колись.
Тут наша юність, наша ніжність,
Тут наші долі розійшлись.

Як квіт розкішний, облетіло
Те, що у серці відцвіло.
Я вже забув пахуче тіло.
Але було воно, було…

І так дурманило, як квіти –
Магнолій квіти запашні –
У тім давноминулім квітні,
Що відіснився вже мені.

І вже сприймається без болю,
Що ти чиясь. Чужа немов…
І ми вже порізно з тобою
Сюди онуків ведемо.

На нашім місці заповітнім
Уже нікого я не жду.
Цвіте магнолія у квітні
У Ботанічному саду.

КАВАЛЕР

Вони удвох зі мною йшли.
І кожну я тримав за руку.
Обидві ружами цвіли
І воркували, як голубки.

І кожна думала, що я
Зроблю на ній нарешті вибір.
... Майнула молодість моя.
Заміжні вже давно обидві.

Все рідше бачимось тепер.
Привітний усміх – більш для виду...
Якщо для двох ти кавалер,
Нічого путнього не вийде!

ЛЮБА, ТИ – ЛЮБА!

Любові Котлерчук на згадку

У цілому світі займається день:
Кому він на щастя, кому – на прощання.
Чим більше стрічаю на світі людей,
Тим більше тривожуся зрання:
А як воно буде, коли в далину
Закине життя справді вірного друга,
І ти, зазвичай пробудившись від сну,
Відчуєш нестерпну самотність і тугу?!
Десь поїзд ітиме у Санкт-Петербург.
І будуть берези у вікна вдивлятись...
Бо ж кожен із нас обирає судьбу,
Яку вже нікому не поміняти.
Я дякую долі за зустрічі мить.
За дружбу, що серцю моєму так люба.
... Лишаємось вдома з дружиною ми,
Щоб твердити: “Люба, ти – люба! Ти, Люба!”

РОЗЛЮБИЛА

На зборах за гуртом ти руку звела,
Коли всі гуртом мене радісно били,
І очі зрадливо убік відвела,
Як я запримітив твій порух несмілий.

І ти заодно? Заодно з усіма?
О, як це ні краплі на тебе не схоже!
Отак запопадливо і крадькома…
Немов тесаком з-під поли… Боронь Боже!

У друзях ходила. В любові клялась.
Щоправда, давно те було, моя мила.
О, як же несміло ти руку звела.
І я все, нарешті, збагнув – розлюбила!

В КУПЕ

Одвернута жінка – до стінки лицем.
Зізнаюсь – проґавив, коли одвернулась:
Під стукіт коліс відключився мигцем…
Прокинувсь, а жінка навпроти заснула.

Розмова неквапно рікою лилась.
На верхніх полицях дрімали сусіди.
А жінка на диво красуня була.
І вабила словом. І вабила видом.

Ну, хто б міг повірить, що можна заснуть
З такою вночі і в дорозі неспішній?
А поїзд летів у нічну далину.
Думки в голові колобродили грішні.

А сили не стало торкнутись її.
Сказати: прокинься, ще є ж бо хвилина!
… Всю ніч бунтували в душі солов’ї:
Хіба тут до сну? І хіба до спочину?

А поїзд летів. І хропіло купе.
Так голосно, смачно і непоетично…
О, скільки презирства до тих, хто хропе,
В одвернутій позі жіночій. Класичній.

Уранці всі дружно замовили чай.
І знов гомоніли. І дружно прощались.
Я серцю промовив: красу помічай –
І тільки! А серце відмовило: мало!..

МАГНІТ ЩАСТЯ

Дитя посміхнулось – і щезла печаль.
Магнітить усмішка – за нею прямую.
Кумедне таке – кучеряве дівча
Так лащиться ніжно й матусю цілує.

А жуйку попросить – у мами протест.
І донечка – в відповідь – плачем-протестом.
Матуся, як яблуня в травні, цвіте,
Втішає маленьку і носиком пестить.

Підталини з даху струмком лопотять.
Контрасти в природі, на серці – контрасти.
Забувши про плач, усміхнулось дитя.
Який же магніт нездоланний цей – щастя!

ПРО ТАТА

У три рочки дитя запитало про тата.
Запитало й дивилось у мамині очі.
Воно бачило тат в дитсадку у маляток…
Воно знати про рідного таточка хоче.

Юна мати спинилась. До доньки присіла:
«Люба доню, так склалось, дитино,
Татусеві твоєму, як ти народилась,
Не схотілось буть з нами. І він нас покинув».

І дитя їй кивнуло, – мовляв, зрозуміло.
Через хвильку якусь посміхнулось до нені,
Наче втішити матір дитя захотіло:
«А зате в мене, мамо, є гарний хрещений!»

ЗАКОХАНІ

Цілуються двоє на вході в метро.
Щасливі і ніжні, немов голуб’ята.
А повз проліта метушливий народ.
На пару із заздрістю зирять дівчата.

Одна посміхнулась. І я зрозумів:
Згадала своє щось – і ніжне, й кохане.
Потік пролітав, вирував, гомонів.
А двоє від щастя хиталися п’яні...

А потім до них чергова підійшла.
Сказала, що йтиме останній вже потяг.
І двоє проснулись… Усмішка цвіла,
Неначе спасибі за прояв турботи.

ПОПУТНИК

Неначе наврочив хто даль і дорогу:
Я знов переймаюся тим, що болить
В сусіди навпроти – у діда старого.
Він давиться кашлем і всю ніч не спить:

– Дружину утратив… Пожив був у сина…
Тепер до дочки…як до ранку не вмру…
Та ви не лякайтесь… Якщо є хвилина,
Про себе повідаю. І про стару.

Жили ми душа (як там мовиться?) в душу:
Ні слова лихого – ні я, ні вона.
Одне лиш було: ревнував її дуже,
Коли залишалась удома одна…

Я в морі рибалив. Бувало – й півроку.
Запаси як вийдуть – додому гайда!
А Варка у мене – красуня нівроку.
Чого не плели, як була молода:

То наче хто в гості до неї повадивсь…
То ніби до когось ходила сама…
До слова: сидів навіть кум у засаді ,
Та тільки штани протирав задарма…

А ще – залицявся, хильнувши раз чарку.
І довго потому виводив синці…
А я іще більше любив свою Варку.
І первістку-сину радів. І дочці.

Та виросли діти. Здорові й при ділі.
Нам з Варкою б жити й онукам радіть …
А тут, як на лихо, військові вчудили:
Ракета в наш з Варкою влучила дім...

Та Ви, мабуть, чули. Армійські «герої»
Хотіли як швидше зам’яти скандал.
Вмовляли, ходили як тіні за мною.
Та що генералам до наших страждань?

Загинула Варка від тої ракети.
А я був контужений – дуже тяжкий...
Та краще й мені було з Варкою вмерти:
Кому я потрібен на старість такий?

Що дім відновили – та Варки не вернеш.
Пожив трішки в сина. До доньки – тепер.
Пошли мені, Боже, до ранку померти!
… Затих аж під ранок. Заснув. І – помер…

Я з жахом вдивлявся у вічі відкриті.
Стулити повіки не стачило сил.
На станції винесли тіло. А вітер
Ще довго в путі за вікном голосив.

СТАТИСТИ

Сіріє сніг – ще вчора чистий.
Вчорашній день – у небутті.
Розлук і зустрічей статисти –
Ми в повсякденному житті.

Несем і радість, і печалі
В театр життя – статисти гри…
Змиває сніг із п’єдесталів
Вождів вчорашніх пиху й грим.

Світає день. І гаснуть зорі.
Знов ожива потік людський.
Сіріє й тане сніг надворі.
Снігів струмки. Людей струмки.

Так буде завтра. Й завжди буде.
І не спинить життя кортеж.
Сіріє сніг. Щеза, як будень.
Дитя всміхається. Я – теж.

Іду у сонці. Й прагну щастя.
Сповзає сніг у небуття.
Берізки в платтячках смугастих,
Де чорне й біле – як життя.

Смугаста зебра переходу
Спиня авто – не спинить час:
Гряде оновлення природи,
А з ним – оновлення і нас.

Новим життям вирує місто.
Життя – вокзал розлук і стріч.
А ми розлук і стріч статисти...
Хто ж наших доль поводирі?

Своє життя – самим і жити.
Дорога в кожного своя.
Статист – це завжди щось від свити,
Де лиш король із власним “я”.

Чого ти вартий, тим і станеш.
Дай Бог – не стліть, як сніг зими.
Статисти зустрічей, розстанків,
Невже лише статисти ми?

В ТІМ – ВЕСЬ ВІН

1.
Горює світ і Ватикан.
І люд печалиться без Папи.
З людських очей – мільйони крапель,
І горя плещеться ріка...

Був гарний Папа чоловік.
А смерть нещадна і до гарних.
Повз нього йде людський потік:
Що значить – справжня популярність!

Лежить понтифік у труні
(Іван Павло – Кароль Войтила).
І лиш тепер ясніш мені,
У чому Папи справжня сила:

Це він сказав: «Устань з колін!»
І світ став іншим. В тім – весь Він!

2.
Герой? Та ні ж бо – як і всі.
Тоді у чому ж перевага?
Учив: «У Господа просіть
Усе, крім власної відваги!»

Мудрець. Філософ. І поет.
Він бачив світ у русі й змінах.
І мав найвищий пієтет
До особистості людини.

Тому й тягнулася душа
До Божих істин і любові.
І навіть терорист Агджа 1/
Прощений ним невипадково!

Душа – то Бог в нас. Решта – тлін.
Сказав і вірив. В тім – весь він.

3.
Земля – пером. Він – син Землі.
Пройшов по ній свою дорогу.
На те, щоб встали ми з колін,
Благословення мав від Бога.

Тому і випростались ми.
І осміліли Божі діти,
Що Богом названі людьми,
По-людськи навчені ним жити.

Почив у бозі чоловік.
Лежить з таким спокійним ликом.
Дай, Боже, пам’ять всім живим
Про нього, як любов, велику!

В жалобі світ. Мільйонів плин.
Він об’єднав їх. В тім – весь він.
8 квітня 2005 року.

1/ Мусульманин Махмед Алі Агджа 13 травня 1981 року здійснив у Римі невдалий замах на життя Івана Павла ІІ. Понтифік відвідав його у в’язниці і вибачив йому тяжкий злочин, очевидно, вбачаючи в тому божу пересторогу передусім собі (прим. автора).

ПРОЛІСКИ

Міцні, накачані хлоп’ята
(І під “нулівку” стрижені)
Топтали проліски затято –
Букети білосніжні.

Зайшлися зойком-подивом
Ті квіти. Молодиці
Везли їх раннім потягом,
Щоб спродати в столиці.

В Червоній книзі – чую я –
Ті квіти – диво дивне!
Але чому ж збиткується
З краси (і хто!) – людина?

Бунтує серце спротивом
І калатає зболене:
Нехай би квіти спродали –
Допомогли знедоленим!

Топтались хлопці з викликом –
Не для слабких картина.
Невже і справді виродком
Стає все більш людина?

В Червоній книзі проліски
І ніжні цикламени.
Давно до неї проситься
Й людина, як на мене.

А РЕШТА НЕ ЗНАЛА

Вони гиготали на весь ескалатор –
Дві юні красуні – і вгору неслись.
А решта неначе збиралася спати
І тюпила погляди мовчки униз.

А ті дві дурепи так весело мчали,
Немовби на крилах, і сміх аж дзвенів.
А решта – як постаті на п’єдесталах,
Або скіфські баби в степу кам’яні.

Летіли дівчата – як кульки на свято!
І сипали пригоршні сміху на всіх.
А решта не знала, що треба сміятись,
Коли так відверто дарують їй сміх.

БАБИНІ ГЕНИ

Баба вміла і прясти, і шить.
В рядна дранку яскраву вплітала.
Вже піввіку в могилі лежить.
Рядна бабині повідцвітали.

В клуні виснуть мої сорочки,
Що давно повиходили з моди.
Їх не ріже ніхто на дранки.
І ніхто по тих ряднах не ходить.

На горищі дрімає верстат.
І гірлянди коточків – на ньому.
Павутинням усе оброста,
Що до болю близьке і знайоме...

Усміх щастя майне на лиці,
Як зайду до дочки і побачу:
Донька кофточку в’яже дочці
Із яскравих ниток – гени бабці.

Я показував внучці верстат.
І вона аж засяяла радо.
Баба Мотря до нас поверта…
Може, вернеться й мода на рядна?..

Пролітає, як спалах, життя.
Що було – не повернеш ніколи.
Донька вчить першим петлям дитя:
Ремесла замикається коло.

ДАЧНИКИ

І скучили руки. І кличе земля.
Немов оселедців – людей у вагонах:
То квапляться дачники – бачу здаля
Їх гамірний натовп на раннім пероні.

- Ой, людоньки, видихніть, дайте й мені
Ввіпхнутись, хоч в тамбур, передніх потисніть!..
Кого там потиснеш – один на однім:
З торбами, з візками, з розсадою, звісно.

Суботні маршрути до дач. До землі.
Недільна утома – аж спину ламає.
З дорослими їдуть і дітки малі.
Одна їм утіха – цукерки купляють.

Натруджені руки моїх земляків –
Порепані, в саднах, у йоді й зеленці.
Дрімають на плечах у чоловіків
Обраниці їхні – Тетяни й Оленки.

А сісти щоб – місця не вступить ніхто.
Хтось бебехи з крамом несе над собою:
- Купіть, хто забув, скатертинку, платок,
Віддам майже даром – дешевше удвоє.

І дехто бере. Хто вертає назад.
Губами прицмокне й сидить собі далі:
В кишені – не густо: сходить на базар –
Купити картоплі, цибулі та сала.

А вже як городина піде буять
(Та ще як не вкрадуть бомжі її з грядки),
Тоді, може, й буде копійка своя.
Тоді, може, будуть і іншими статки…

О праведний Боже! О владо ясна!
Усе навпаки: там, де слід не робити,
Там дачникам тільки робота одна,
А там, де працюють, ідуть відпочити.

Та доки ж злиденно нам жить на землі?
З копійки – життя. І нужденне, і сіре.
Біжить електричка. То – дачників кліть.
Для кого вона – для людей чи для звірів?

Наб’ються узавтра. Знов будуть радіть.
І лаяти будуть дорогу й незручність!
Затюкані люди у вічнім труді.
І вічних нестатків мовчазні заручні.

Куди ми так дійдем? І як пояснить:
Одним тільки свята, а іншим – лиш будні?
Біжить електричка. Додому біжить.
І це – головне їм. А решта – як буде.

ЗУСТРІЧ У ЛІСІ

А чий ти, собако, давай поговорим.
Ходи-но до мене поближче – не бійсь!
Та ти, бідолахо, голодний чи хворий:
Лиш кості та шкура звиса на тобі…

А очі печальні. Такі, як у мене.
Сідай біля мене. І хліба поїж.
Чим важче життя у людей, чим нужденніш,
Тим, псино, твоє існування все гірш.

І де зимував ти холодну цю зиму?
Напевне, що знаєш прихистків місця…
А де ж хазяї ті, що звались своїми?
Давай я до хліба додам ще сальця.

Розумний ти: правильно – спершу на сало,
А потім уже і насядеш на хліб.
Шкода, що у мене запасів так мало:
Я вибравсь на хвильку із міста у ліс.

Спочити зібрався. Повітрям подихать.
Там – сморід і гам від мільйонів авто.
А тут – так привільно, затишно так, тихо,
Крім тебе мені не зустрівся ніхто.

Ти, мабуть, з тих дач, що сіріють за лісом?
А, може, прибився з якогось села…
Сідай-но поближче, собако, не бійся.
Поскаржся на долю. А хочеш – поплач.

Дозволь я погладжу тебе на прощання.
Я мушу вже йти. Чи приїду – хто зна?
Мені буде снитись твоє завивання
Голодне й самітне в густих бур’янах.

Коли б міг забрати – забрав би з собою.
Якби не бездомний – такий, як і ти.
Лишайся, собако, не дибай за мною.
Бери, що є в сумці. А я мушу йти.

Отам електричка під’їде. Я сяду
І буду вдивлятися з вікон у ліс.
Із неба краплини дощу будуть падать.
І горло мені перехопить від сліз.

І знов не відпустить життя це злиденне.
Збиравсь відпочити. Надворі ж – весна.
І люди подумають: горе у мене.
У мене – пів горя. У тебе – сповна.

Приб’єшся до когось, якщо не пристрелять…
Не стрінеш нікого – від голоду вмреш.
Іди до своєї, собако, оселі.
Ти все ж таки десь-таки, псино, живеш…

Стояв і дивився – чи я не покличу?
А я не покликав. І вийшов за ліс.
... Летіла до міста моя електричка.
І рвалося серце від болю. До сліз.

ФОТО І ДЗЕРКАЛО

Фото – це те, що уже відбулось.
Дзеркало – те, що насправді існує.
Дивиться в дзеркало юний пілот.
Зараз фотограф цю мить зафіксує.

Гарні світлини. Дівчатам даруй.
Мамі додому пошли у конверті.
З заздрості хлопці сусідські помруть.
Їм тільки з заздрості й можна померти…

Тільки опісля те буде. За мить
Він до кабіни упевнено сяде.
Легко літак його в небо злетить.
І повертатиме з неба він радо.

Потім… Те «потім», як спалах сльози.
Будуть комісії. Будуть експерти.
Буде матуся за ним голосить
І діставатиме фото з конверта.

Схилить над фото у зморшках чоло.
Дзеркало вкриє тканиною в хаті.
Фото – це те, що уже відбулось.
Дзеркало – те, що існує. Насправді.

ПАСТКА

А білка у клітці – то й біга по колу.
І треба служити: хтось кине горішки...
А їй би на простір, а їй би на волю:
Утішить себе і сторонніх потішить.

Неслась, як на крилах, із гілки на гілку.
Яка ж то є розкіш – свобода крилата!
А білка у клітці – невільниця-білка.
Із золота хай, але ґрати є ґрати!

Кому ж ти довірилась, ніжна ласунко?
Наїстись із рук закортіло – наївна:
В житті задарма не буває дарунків.
Більш пастки немає, ніж руки людини.

Піймалась! Отож бо – до клітки, будь ласка.
Тепер будеш тішити всіх за горішки.
... Багате життя на спокуси і пастки.
А клітку побачиш – і станеш мудрішим.

ПЕС У НЕГОДУ

Як з цепу зірвався, а був на цепу:
І гавкав, і вив у чужій огорожі.
А дощ насідав обліжний у степу.
До дач повернув. І періщив безбожно.

Собака завив іще дужче тоді.
Я спробував дошку дашком приладнати.
А він ледь зубами мене не задів
І кидатись став і вороже гарчати.

А цур тобі пек! Як затявся дурний!
Ото хай і лупить тебе дощ з узвишшя.
Таки чим бездушніші хазяїни,
Тим, мабуть, і справді тобі наймиліші.

Та що там для тебе – отак між людей:
Ти хочеш щось добре для інших зробити,
А знайдеться той, хто, як пес, нападе
І витопче серцем даровані квіти.

Бо хтось там на тебе скомандував «Фас!»
І він рад старатися – кинувсь скажено.
А що все брехня – те для нього не факт.
Аби вдовольнився хазяїн напевно.

Ех, псино! Скажений ти пес. І страшний.
Піду я від тебе. І ну тебе к бісу!
Своїх в мене вистачить ран. Вий не вий:
Якщо ти собака, хазяїв діждися!

Ще хто запідозрить: щось вкрасти хотів.
Бо пес ти чужий. І чужа це садиба.
Єдине, що можу ще, – кинути хліба.
Не хочеш. Тоді я пішов поготів.

ПОЕТ

Чи можна прожити без віршів? Напевне.
А він, бач, не зміг. І грошей не надбав,
І відать не відав: чи справа то кревна,
Чи, може, дарована Богом судьба?!

Коли всі дрімали непевної ночі
Чи били на гулях в гучний тулумбас,
Він в темінь вдивляв розтривожені очі
І в слові спиняв розтривожений час.

Він знав, що тим словом проб’ється до когось
Крізь бубни, вітри, завірюхи і сни.
Бо певен був завжди, що слово – від Бога,
А Божого слова нічим не спинить!

Блаженний, бо кажуть: не всі в нього вдома –
Немов божевільний шепоче слова
Про те, що йому одному лиш відоме,
Знічев’я сміється, і плаче, й співа...

Йому все болить: і конячка безсила,
Й голодний собака, й побите дитя...
У нього є мрія – проста і красива:
Щоб муза не зрадила й квітло життя.

І всім, окрім музи, він ладен ділитись.
Його розпізнати одна є з прикмет:
На світі поету без віршів не жити.
Без них він – будь-хто, але факт – не поет.

Бо вірші – то завжди поетова сповідь.
У них – його дума і радість-печаль.
Життя наше – спалах. Збережене в слові,
Воно не сплива в небуття, як свіча.

Пульсує в поетових ритмах і римах –
У слові, котрому і час впокоривсь.
Без віршів живуть. Але й плачуть над ними.
Без віршів живуть. Але факт – до пори!

ХЕРСОНЕС

Нашіптує море одвічну печаль:
Життя, наче хвилі, таке швидкоплинне.
А тут, в Херсонесі, утілився час
У залишках міста – розкопках-руїнах.

Тут греки жили. Тут хрестили слов’ян.
І зріс постамент, а на нім – гордо й зримо, –
Як тисячу років до цього стояв,
Стоїть із хрестом у руці Володимир.

І Храм злотобанний поодаль стоїть.
Сплелось все в одне незбагненно і дивно:
І хвилі морські, наче шепіт століть,
І Храм Володимира, й міста руїни.

Вдивляється сонце із синіх небес.
І хмари пливуть, наче човники в морі.
То в чому ж тоді полягає прогрес?
У чому ж суєт і митарств наших корінь?

Туристи у зграйках петляють довкіл.
І бемкає дзвін, як хто камінь докине...
А море шепоче: минають роки,
А що залишається – Храм чи руїни?

Лишається все – недолуге й святе.
І підемо ми, як і ті, хто опісля за нами.
Трава крізь руїни віків проросте.
Не зникне дорога – дорога до Храму.

Хвилюється море. У сонці блакить.
Щезає суєтне – й мудріша людина.
Де був Херсонес – Севастополь стоїть.
І Храм Володимира – віри твердиня.

А море не мовкне. Пташина мала
Із піснею радісно в небо злітає.
До Храму дорога мене привела.
Від Храму дороги ніхто не питає.

А щодо прогресу – у тому прогрес,
Що час не спинити – він вічно тектиме.
... Дрімає в руїнах віків Херсонес.
Вдивляється в нас крізь віки Володимир.

СЕКРЕТ

Нема в історії секретів.
І згодом явним все стає.
Творцем щоденної газети,
Як свідчать факти, Цезар є.

На гіпсі білім фарба чорна
Все сповіщала про сенат.
... Усе це потім миттю згорне
Нерон – свавільник і руйнач.

Тому моя нехитра теза
(Жаль, зі зневірою в добро!):
Як щось замислить мудрий Цезар,
Те нищить капосний Нерон.

Не приведи Господь Нерона!
Дай мудрість Цезаря й газет!
А ще – щоб жити за законом.
Коли це станеться? Секрет!

Далі

До змісту Іван Левченко СТОЮ НА МАЙДАНІ