ПРО ПОЕЗІЮ.

Вона і справді невловима -
Пісень, поезії душа.
І невідомо ритм чи рима
У серці слід свій залиша.
Коли мурахи йдуть по тілу
Від слів і звичних, і простих,
І подих твій перехопило,
Бо в них про те, що думав ти.
Тобі не спалося ночами.
І очі повнились слізьми,
Коли ти згадував про маму,
Про те, як мало був з дітьми.
А ще забув, як пахнуть вишні
І як цвітуть вони довкіл,
Немов школярки в свято вийшли,
Одягши білі фартушки.
Як жито в полі розлилося
Зеленим морем за селом.
І як спинається колосся,
І сонцем повниться зело.
А ще як жайвір в небі висне,
Тріпоче ніжними крильми.
І доліта до тебе пісня,
Яку лиш серцю зрозуміть.
Ото і є всьому причина,
Бо непідробний спів луна.
Поезія - душі перлина.
І тим приваблює вона.

ВІТЧИЗНІ

Твоє життя благословляю.
Твоєю радістю живу.
Твоєю мукою страждаю.
В твоєму імені озвусь...

Вітчизно! Краю мій вродливий,
Народе - вічний, як Дніпро!
Безсилі смерті коси хтиві
Стинати щастя і добро.

Цвісти тобі, вкраїнська земле,
Теплом Планету зігрівать.
Бо лиш, де сонячно і тепло,
Там плідній ниві проростать.

* * *

Голубий, трохи мрійний ранок,
Мов у вічі собі я глянув…
А на сході - червона рана
Прозирає крізь сніп туману.

Посмутнілі зів'ялі квіти
У мінорі мій настрій множать,
Уночі чомусь снилось літо
Чи початок осені, може...

Мабуть, вересень, бо у ньому
Ти, далека, зі мною поруч.
Ти - знайома і незнайома -
Все про щастя і біль говориш...

Я в тривозі прокинувсь, глянув -
Устає всім турботам назустріч
Голубий, трохи мрійний ранок,
Мов народжена в муках мудрість.

БАЛАДА ПРО ЛЕБЕДИНУ ПАРУ.

Упрів мис Сарич від тепла.
Від сонця - море парувало.
І пара лебедів пливла,
Під берег мирно підпливала.

Ми хліб кришили тим птахам.
Клювали лебеді в утісі.
І дарували дітлахам
Веселий цирк в той день на мисі.

Довкіл цикад зривався спів
Надсадно, дико, ошаліло.
А я душею леденів:
Чому лебідка однокрила?

Де інше мало буть крило -
Стриміли дві чи три пір'їни...
Кому потрібно так було
Красу уразить лебедину?

Якийсь старенький чоловік
Щось чув про те - забув від кого...
Мовляв, залишились живі
Й на тому дякувати Богу!

То правда, діду! Та не вся.
Таке, їй-право, гріх забути.
... Старий присів на камінцях
І знов продовжив - про почуте:

Як куля вразила її -
Крило знесла, як хліба скибку...
Як змовкли в світі солов'ї,
Як лебідь скрізь шукав лебідку...

Стояла осінь золота.
У вирій лебеді летіли.
І їм услід дивилась та -
З одним крилом лебідка біла...

Як він від клину відірвавсь,
Шугнув до неї радо з висі!
Як тяжко з нею зимував.
А це - з'явивсь у нас на мисі.

Спочатку сам. Приплив. Спинивсь.
Переконався - не полюють.
Ще й хліб дають. З тих пір вони
Щодня сюди удвох мандрують.

І на людей вже не шиплять:
Хіба на тих, хто близько стане...
Забувся відчай, переляк.
Загоїв час глибокі рани.

Незвична пара. Попоїсть,
І знову в море - десь за гору.
... Прислухайсь! Чуєш - солов'ї:
Співають в щасті, мовкнуть - в горі.

Я слухав той чарівний спів,
Дививсь на пару лебедину.
І, мабуть, вперше зрозумів:
Врятують світ - краса й людина.

МАКІВ ЦВІТ
Композитору Катерині Троценко.

Квітчала хустку на дорогу,
Та не устигла пов'язать.
Любила хлопця молодого,
Та не зуміла розказать.
Де виглядала - верби стали.
А де прощались - маків цвіт.
Летіли гуси. Прокричали
Тривожні вісті до воріт.
Ой, то не гуси білі-білі,
Та то ж летять мої літа...
Питають верби, де він, милий?
Чому додому не верта?
Та тільки травні повертали.
Салютували у блакить.
Хустина вицвіла з літами.
А маків цвіт - горить, горить.

* * *

В міні-ліжку - метр на п'ятдесят -
Спить моя закутана надія:
З пелюшкових білосніжних шат
Виглядають ніс і чорні вії.
Мов дружини... Мов би і мої -
Неповторно троє ми так схожі.
Поруч донька з подивом стоїть
І ніяк збагнуть всього не може:
Так раптово і незвично - брат!
І розпитує про все, і не діждеться
Ніжна й спантеличена сестра,
Та коли ж, нарешті, він проснеться?
Вірна звичним обертам, Земля
Десь кружляє, мов би в іншім світі...
В ліжку спить вбаюкане маля,
Наче сонце - скупане й сповите.

СПЛЯТЬ ВИНОГРАДНИКИ.
Олександрові Зінченку - директору радгоспу
iмені Поліни Осипенко в Севастополі.

Сплять виноградники - зима.
Село спить. Вечір - тихий-тихий.
Шкодую - часу все нема,
А то б провідати поїхав.
Зайшов би в гості розпитать:
Хто як живе? Чи всі здорові?
І келих "Каберне" піднять,
Щоб цьогорік вродило знову.
Мені б до вас, забувши справи…
Нехай це, справді, далеченько,
Де виноград, вино і в славі -
Радгосп Поліни Осипенко.

Є щедрість душ - то від землі,
Від сонця й чесної роботи.
У вас немає - взагалі,
Є те, що сходить з дум і поту.
Передчува душа весну.
Подовшав день - сверблять долоні...
Он і директор посміхнувсь,
Мов виноградник знов у гронах.
Мені б до вас, забувши справи…
Нехай це, справді, далеченько,
Де виноград, вино і в славі -
Радгосп Поліни Осипенко.

У чанах визріє вино.
І всіх збере до себе осінь.
І я приїду в гості знов -
Душа сама того попросить.
Пройду селом, щоб привітать
Усіх, кого зумію стріти.
Сплять виноградники - хай сплять:
Є час родить і час - спочити.
Мені б до вас, забувши справи…
Нехай це, справді, далеченько,
Де виноград, вино і в славі -
Радгосп Поліни Осипенко.

РОМЕНСЬКА МАДОННА.
Олександрі Деревській - матері, що врятувала в роки війни 48 дітей.

В Ромнах ромен не одцвіта:
Горять пелюстки дивоцвіту…
Від сонця - осінь золота.
Під сонцем - підростають діти.

А їх у мами - скільки їх?
З усіх усюд у мами діти.
Вона співаночки до них:
"Мої маленькі дивоцвіти!"

Спасибі, мамо, від землі,
Від весен - юних і грядущих.
Великими зростуть малі,
Війною опалимі душі.

І їм нема тебе рідніш.
Під дах один зійшлись віднині
І росіянин, і латиш,
Узбек, казах і українець…

Така земля в нас - золота!
І матерям - одвічно жити.
Ромен то, може, й одцвіта,
А рід - продовжиться у дітях.

Спасибі, мамо, - від землі,
Від юних весен і грядущих!
Великими зростуть малі,
Твоїм теплом зігріті душі.

ПІСНЯ СКЛАЛАСЯ САМА

Знов ключів у небі клекіт.
Спогад душу зігріва.
До мелодії далеко -
Лиш проклюнулись слова.
А слова - то серця рани…
А без болю ран нема.
Як чекав тебе, кохана,
Пісня склалася сама.
Ти прощалася зі мною.
В даль летіли журавлі.
Серце марило тобою
І зривалося услід.
Може, й справді б полетіло,
Якби знало, де знайти?
Листя падало і тліло
Від туманів і сльоти…
Я чекав. А що із того?
Промайнуло стільки літ!
Залишився тільки спогад
Та у небі журавлі.
А слова - то серця рани.
А без болю ран нема.
І про те, що ти кохана,
Пісня склалася сама.


ЧИЯ ТО ДІВЧИНА?
Співаку й творчому побратимові Олегу Желибіну.

Жду та й не діждуся, як почне світати,
Жду та й не діждуся, як зійде зоря...
Ой, до того двору, до тієї хати
Хто мене принадив - знаю тільки я.
Ой, до того двору пролягла стежина.
Та до того клена, що біля вікна...
Сяє місяченько - журиться дівчина.
Тільки зачекалась не мене вона.
Вийде вранці рано, стане біля клена,
Гляне на дорогу та й щезає вмить.
А як зорі зійдуть - ви спитайте в мене,
Чому бідне серце боляче щемить?
Бо кого чекає - у того дівчати
Не насмілюсь, хлопці, запитати я.
Жду та й не діждуся, як почне світати,
Жду та й не діждуся, як зійде зоря...
Ой ти, місяць ясен, ой високі зорі,
Ой ти, сонце красне, повертайте знов
До тієї хати та до того двору -
Розкажіть дівчині про мою любов!

ЛИСТИ.

Листи гортаю пожовтілі
І фото наших давніх літ.
Роки птахами пролетіли,
А я дивлюся їм услід...
Рік Сорок перший-Сорок п'ятий:
Вертають фото - на війну.
Ми - у пілотках і бушлатах.
І чітко надпис: "Я вернусь!"

Водила нас війна світами.
Не всі вернулися з доріг.
Сивіли з горя наші мами,
Як похоронка - на поріг.
Нас ті послання обминули.
І знаю я, і знаєш ти,
Були міцнішими за кулі
Любові сповнені листи.

Нам пощастило їх зустріти -
День Перемоги й тепле літо,
Любов у серці пронести
Через бої, через фронти.
Хай на поріг похмура осінь,
"Ласкава будь! - її попросим -
Допоки сонця через край,
Нас розлучать не поспішай!"

Зросли і діти, і онуки.
Під чистим небом - мирний день!
Я так люблю, коли під руку
Зі мною поруч ти ідеш.
Твої листи я знов гортаю -
І їх тепло живить мене.
Де б ти не був, а я чекаю
І пам'ятаю головне:

Нам пощастило їх зустріти -
День Перемоги й тепле літо,
Любов у серці пронести
Через бої, через фронти.
Хай на поріг похмура осінь,
"Ласкава будь! - її попросим -
Допоки сонця через край,
Нас розлучать не поспішай!"

ЗА ВЕСНОЮ ЛІТО

За весною літо: глянь-но - стільки цвіту.
За весною літо - знову до тепла.
У дворі напроти вже тебе не стріти.
Тільки там троянда ніжна розцвіла.

Ходять мої спомини
Нивами та долами.
Повертають знов мене
На твої стежки,
Де троянда плаче
Росами ранковими
І цілують промені
Ніжні пелюстки.

За весною літо - наче й не прощались.
А з доріг вернувся і - спізнився я.
Кажуть: ти чекала та й недочекалась,
Ще й сварила мати - мало не щодня…

Ходять мої спомини
Нивами та долами.
Повертають знов мене
На твої стежки,
Де троянда плаче
Росами ранковими
І цілують промені
Ніжні пелюстки.

За весною літо - сонячні розливи.
Тільки незатишно, холодно мені.
Ой, не повертайся, де ти був щасливий
І де цвіт залишив юний по весні…

Ходять мої спомини
Нивами та долами.
Повертають знов мене
На твої стежки,
Де троянда плаче
Росами ранковими
І цілують промені
Ніжні пелюстки.

ЗАКОХАНИЙ ЖОКЕЙ.

Над іподромом ранок - синій ранок.
Стоїть туман - туман із-під копит.
Дзвенять слова твої: "Прийду, коханий!", -
Мені учора кинуті услід.

А сьогодні - сонячно сьогодні.
Тільки ти забула - не прийшла.
Не лети, мій коню, коню, коню,
Не лети, мій коню, як стріла!

За колом коло - ні кінця, ні краю.
Хилюсь до гриви, щоб не бачить тих,
Що дістають мене і обганяють! -
Довкола галас і холодний сміх.

А сьогодні - сонячно сьогодні.
Тільки ти забула - не прийшла.
Не лети, мій коню, коню, коню,
Не лети, мій коню, як стріла!

Останні кола - змилені останні...
І раптом простір голос протина:
"Я тут, мій любий, я прийшла, коханий!"
Дивлюсь - і справді: то - вона, вона!

А сьогодні - сонячно сьогодні.
Веселково далеч розцвіла.
Ти лети, мій коню, коню, коню,
Тільки першим, коню, як стріла!

НА МОРІ В СЕВАСТОПОЛІ.
Олександрові Красюку - композитору й другу.

Летіли, мчали, їхали,
Бо знали те не зопалу.
Нам яблуневі віхоли
Підспівували зокола:
Відпустка і канікули
Найкращі в Севастополі,
Де сонце плеще зморено
Блакитною водою.
До моря ми, до моря ми
Поїдемо з тобою.

Тут навіть за два місяці
Все обійти нам клопітно...
Твій погляд ніжний світиться,
Чарує всіх доокола.
Як добре, що зустрітися
Змогли ми в Севастополі,
Де сонце плеще зморено
Блакитною водою.
До моря ми, до моря ми
Поїдемо з тобою.

У серці - все побачене.
Хай рік злітає соколом.
Це, справді, має значення,
Де стрітися закоханим.
Признач мені побачення
На морі в Севастополі,
Де сонце плеще зморено
Блакитною водою.
До моря ми, до моря ми
Поїдемо з тобою.

БАЛАКЛАВКА.

Як на сонці море грає -
Балаклавка чарівна є.
Не веселка йде по воду -
То її чарує врода.
Де б не був, сюди вертаю:
Тут моє кохання, знаю:
Ніжне личко, смагле тіло -
Хлопцям світ увесь немилий.

Там, де Чембало
І мис Айя,
Серце забрала
Кохана моя!

Виноград під осінь зріє -
Від любові серце мліє.
Хай мені хоч слово скаже -
Хлопців я усіх відваджу!
Море котить сині хвилі -
Ми вас кличем на весілля.
Балаклава в сонці сяє:
Хай щастить вам, хто кохає!

Там, де Чембало
І мис Айя,
Серце забрала
Кохана моя!

БІГУНИ

Щоранку від порогу старти
Й до моря чи в сусідній гай.
Хто від ваги, хто від інфаркту,
Хто за кампанію - в бігах...

Щоб схуднуть - люба на коневі
Гасає ранком - тут і там.
Як свідчать наслідки тижневі:
Кінь схуд на добрий кілограм!

Чи у селі живеш, чи в місті,
Щоб схуднуть і подовше жить,
Потрібно, мабуть, в міру їсти,
Поменше спати й більш - робить!

АДМІРАЛ.

Вдяг ти форму - то замало,
Бо на флоті кажуть так:
Пройдеш зустріч з адміралом -
Отоді вже ти - моряк!
Він гартований вітрами.
Сяє зорями мундир.
Він - за тата і за маму.
Він на флоті - командир.

Адмірале, адмірале,
Чорне море - не ріка!
Вам зозуля накувала
Славну долю моряка.

Кажуть, він бува суворий,
Тільки схиб у чомусь ти.
Бо служить на Чорнім морі -
Україну берегти!
У коротку мить спочину
Зайде в кубрик - там чека
Фотокарточка дружини
Із онуком на руках.

Адмірале, адмірале,
Чорне море - не ріка!
Вам зозуля накувала
Славну долю моряка.

Висне в небі чайка сива -
У походи кличе нас.
Кажуть, він такий щасливий,
Як на службі все гаразд.
Підняла труба уранці:
Ми завмерли у строю.
Він обходить новобранців,
Наче молодість свою!

Адмірале, адмірале,
Служба з вами нелегка,
А без вас, щоб ви те знали:
Як без батька морякам.

ЧУЖИЙ.
Співачці Тетяні Бартковій.

Негадано, неждано:
Чужий, і раптом - мій!
Скажи мені, коханий,
Мій любий, дорогий,
Як жить мені на світі?
Як бути відтепер,
Коли усе щомиті
Нагадує тебе?
Я до землі готова небо
Заради тебе прихилить:
Щоб тільки бути біля тебе
Лиш одного тебе любить!
Щоб бути біля тебе
І лиш тебе любить!

Вечірньою порою,
І ранком золотим
Живу одним тобою,
Коханим і чужим!
Нас розвели дороги.
Врізнобіч - поїзди.
Тепер твої ні в кого
Не розпитать сліди.
Я до землі готова небо
Заради тебе прихилить:
Щоб тільки бути біля тебе
Лиш одного тебе любить!
Щоб бути біля тебе
І лиш тебе любить!

Чуже не можна красти.
Чужий і є чужий.
А я бажаю щастя,
Тобі, коханий мій.
За тебе, за чужого
Вночі і вдень молюсь,
Щаслива я від того,
Що я тебе люблю.
Я до землі готова небо
Заради тебе прихилить...
Та тільки інша - біля тебе.
О, як душа моя болить!
Та, інша, - біля тебе.
О, як душа болить!

СІМ НАСТРОЇВ ТВОЇХ.

Веселки-райдуги до кленів
Перевисали од ріки.
А я до тебе, ти - од мене,
А ти од мене навпаки!
Та ще й дощі сліди змивали.
Гриміли-гримали громи.
Веселки-райдуги сміялись,
А по краях стояли ми.

До ніг роса - роса рясна.
Дощами бавиться весна.
Знадвору стукає давно
До тебе голуб у вікно.

Сім кольорів - сім днів у тижня,
Сім різних настроїв твоїх:
Учора - ніжна, ніжна, ніжна!
Сьогодні - тільки райдуг сміх!
Та ти повернешся - я знаю,
Бо де не гляну навкруги:
Веселки-райдуги єднають
Одної річки береги.

До ніг роса - роса рясна.
Дощами бавиться весна.
Знадвору стукає давно
До тебе голуб у вікно.

ЗИМОВА КАЗКА.
Володимиру Угодіну - Композитору і душевному другові.

Люба моя, люба моя,
Не засни, не засни,
Бо зимою, бо зимою
Довгі сни, довгі сни...

У вікно ти, у вікно ти
Подивись, подивись:
Срібний лотос, срібний лотос
Заіскривсь!

В іній дерева вкутані,
Грає сріблястий цвіт.
Казка ця в кожнім буде з нас,
Скільки нам жити літ!

Сипле часто сніг зірчастий -
Диво з див, диво з див!
Люба моя - моє щастя,
Йди сюди, йди сюди.

Не замерзнеш - я зігрію,
Обійму, обійму.
Сніг біліє, сніг біліє -
Не заснуть!

В іній дерева вкутані,
Грає сріблястий цвіт.
Казка ця в кожнім буде з нас,
Скільки нам жити літ!

МАРІЇ

Хтось цілував твої вуста.
Хтось обнімав твої рамена.
І дивувався, що свята
Була й зосталась ти для мене.
А я лиш руки твої тис.
В боязні червонів юначій.
Я так любив тебе колись!
Бо, справді, не умів інакше!
Маріє!
Як гірчить твоє ім'я!
Маріє - недосяжна моя мріє.
Маріє!
Доки дихатиму я,
Маріє, ти в душі моїй,
Маріє!

Я так любив! Та що й казать:
Я серцем - плачу за тобою,
Бо ти зосталась вікувать
В душі - юнацькою любов'ю!
Нехай те щастя не збулось.
Але і в дощ, і в сніговії,
І в ніжнім шелесті колось,
І в цілім світі ти - Маріє!
Маріє!
Як гірчить твоє ім'я!
Маріє - недосяжна моя мріє.
Маріє!
Доки дихатиму я,
Маріє, ти в душі моїй,
Маріє!