Іван Левченко
Мигдаль на руїні
Поезії
Севастополь - 2003

Є дивний край - моя Вкраїна,
Що серцю Всесвіт назавжди.
Ніякі долі холоди
Не змусять зрадить її, сину.
Відчалять ті, хто прагне раю.
І, певно, знайдуть десь його.
Але чомусь зоря згасає,
Як з місця зірветься свого!
Не спів - цвірінькання у клітях.
Нехай і з золота вони.
Та й матері живуть на світі,
Допоки поруч їх сини!

РОВЕСНИКАМ

Космодром думок новим життям нуртує:
Доки відчуваєм серцем пульс Землі,
Думи щосекундно в кожному стартують
З тим, щоб нам сучасність вивести в політ.
Мало те пізнати, що уже відоме,
Перемить словами те, що хтось зробив.
Кличуть невідступно часу космодроми
В невідкриті далі справ, думок, світів...
Щоб прийшли грядущі судді-покоління
Уяснити просту істину собі,
Що несли у душах ми земне тяжіння,
Хоч і розірвали міць його обійм.
Що була мета в нас - горда і несхитна:
В ряст Землі докласти мудрість дум, долонь,
Передать нащадкам стяг жовто-блакитний,
Щиру пісню нашу як душі вогонь.

* * *

У сонці хлюпочеться світ
Турботами, думами, мріями.
... Піниться яблуні цвіт -
Блимає білими віями.

Ходімо зі мною у сад,
Де промінь на листі гойдається.
В тиші тут зріє краса,
Яблука в світ витинаються.

У світ колоскових світань.
До золота рук чародійних.
... Квітне сад. Зеленіють жита.
Вмивається сонцем країна.

РОЗКАЗУЙТЕ, ХЛОПЦІ!
Друзям-однокласникам.

Розказуйте, хлопці,
Якими ви стали?
Так бачимось рідко,
Так бачимось мало.
На чола вже перші
Карби полягали…
Розказуйте, хлопці,
Якими ви стали?

Розказуйте, хлопці.
Гудуть заметілі -
Чи то наші мами
Ідуть посивілі?
А в нас наречені,
Як яблука спілі…
Розказуйте, хлопці.
Гудуть заметілі!

Розказуйте, хлопці,
Мовчать дуже важко.
Мовчать ув Афгані
Ровесники наші…
Лежать там зостався
І мій однокашник.
Розказуйте, хлопці,
Мовчать дуже важко.

Розказуйте, хлопці,
Хто зрадив дорозі?
Нажаханий громом,
Моливсь передгроззю,
В квартирі замкнувшись,
Замкнувшись у прозі.
Розказуйте, хлопці,
Хто зрадив дорозі?

Розказуйте, хлопці.
Приходьте щоднини.
Мене не застанете -
Син вас зустріне.
Довіртесь: сини нам
Приходять на зміну.
Учіть його, хлопці,
Любить Україну.

Розказуйте, хлопці.
Тривожте байдужих.
Відкрийте серця ваші,
Чуєте! - душі.
Хіба хто любов нашу,
Хлопці, подужа?!
Тривожте байдужих!
Тривожте байдужих!

Розказуйте, хлопці,
Вслухаюся в слово.
Дощить за вікном -
Буде довга розмова.
А час - він, як вітер,
Розвіє полову,
А зерна залишить
Обов'язково!
Розказуйте, хлопці,
Вслухаюся в слово.

УЧУСЬ У СОНЦЯ

Так є: один дарує руту,
У спину інший цідить сміх…
Учусь у сонця щедрим бути:
Воно, як є, так є для всіх.
І гріє - без умов - допіру...
Лишень пробити б пастку хмар!
У хмарах фарби - чорні й сірі.
В житті ж бо сірість - знак нездар.
Від них повзе у світ нудота.
Що їм чийсь біль чи власний гріх?
У сонця вчуся брать висоти:
Світить з вершин - усіх зігріть.

* * *

Ще так далеко до рядка.
Іще немає навіть слова.
Але шука перо рука -
І я за стіл сідаю знову.
Ще навіть думки не збагну:
Її нема - одні уривки.
І важко так - не продихну:
Марудно й годі чоловіку!
Але із тиші вироста
Ледь чутний ритм - щезає хаос.
Той ритм підхоплюють уста:
За мить і - слово обізвалось.
А потім ще і ще - й рядок.
І я пливу у ритмі цьому
В незнану даль, у невідо-
му, іще донині невідому...
І так уже душа співа!
Так легко їй на цім просторі,
Що, наче хвилі, йдуть слова -
Про найсердечніше говорять.
Спинюсь - так радісно мені!
Так легко дихати - щасливий!
Про любі очі ті пісні.
Про рідний край - сердечні співи.

* * *

В моєму місті ходить осінь:
Фарбує ранки в синьоцвіт,
Вдяга в туман, вбирає в роси
І пада золотом із віт:

Так тихо пада і бентежно,
А шерхіт душу всю стина,
Мов зламана необережно
В натхненнім співові струна…

Останні помахи пташині -
Прощальний спів у всі кінці.
Гуртом вмостившись на дротині,
Услід гукають горобці:

То, може, смуток чи відрада,
Чи спроба серце не журить…
А листя пада - тихо пада,
Щоб сонну землю не збудить.

* * *

Воркують мирно голуби,
В цілунках чистять ніжне пір'я.
... В Малій Токмачці я любив
Скликать до нас їх на подвір'я.

Посип зерна - злетять, клюють:
Такі довірливі до тебе,
Що можна руки простягнуть,
Погладить, випустить у небо…

І от я знов в селі своїм:
Минуло стільки довгих років!
Як досі сиплю зерно їм,
Вони ж - клюють за кілька кроків…

Не бійтесь, любі, - їм кажу,
Але вони все ж насторожі:
Лиш клюнуть - миттю за межу,
А дяка - погляди порожні…

Ну що ж - винить не можу їх:
Життя так склалось - розминулись.
Я - просто гість. А коло них -
Сусідський хлопчик: "Гулі! Гулі!"

ЕСТАФЕТА.

Мелодія степу…
Ви чуєте, тату:
Пісні пшеницеві -
На звичний мотив.
Дороги - врізнобіч.
Доріг так багато!
Та тільки до поля
Нам вічно іти.
Коли це відкрилось?
Ще, мабуть, з дитинства,
Як біг до комбайна
За вами услід.
А з бункера - золото зір-намистинок,
Найвищої проби те золото -
Хліб!
… Штурвала торкнутись.
За ним посидіти.
Збагнуть, що від хліба -
Все суще навкруг.
(Бо в слові "жита" -
той же корінь,
що й жити!).
І свято припасти
До батькових рук.
Хіба не позаздриш,
Як він на комбайні
Пливе так всевладно
По щедрій землі.
А пісня над полем -
Така величальна.
А роки мої - безнадійно малі…
Та сповнились роки.
Незмінна лиш мрія:
Візьміть мене, батьку, до себе в загін...
Я Вашу дорогу продовжить зумію,
Щоб гордо могли
Промовляти Ви:
- Син!

НАСТІННИЙ МАЛЮНОК.

Як вихор, коні на стіні.
Зимова віхола - не коні:
Бунтують, мов кричать мені,
Щоб не тримав їх на припоні.
І паші їм доволі є,
І біля ніг вода джерельна
Струмком дзвінким в підкови б'є -
Ніщо не втримує пекельних!
Сповзає піна із вудил:
Того й гляди - порвуть упряжку!
- Куди, - питаю їх, - куди
Ви добиваєтесь так тяжко?
І чую відповідь:
- Збагни:
Ми звикли простір підкоряти!
Навряд чи можна зупинить
Того, хто вдачею крилатий…
Пусти ти нас!
І я пустив:
Рвонули - грім пішов по краю!
… Сусід сміявсь і довго жив.
Сміявсь над тим, що крил не має…

* * *

Ув осені є благодатна пора -
З золоченим листям на гілці,
Все настіж відкрите принишклим вітрам
І сонцем сліпучим налите по вінця.
Ще небо синіє й троянди цвітуть.
Спокійні - і серце, і думка.
Лиш збуджене птаство, ладнаючись в путь,
Тривожно віщає про даль і розлуку…
Природа завмерла і боязко жде
З таким красномовним мовчанням
Той лист, що, зірвавшись, на землю впаде,
Як перше зимі на гостини послання.
Притихла ріка - ледве хвилі здійма.
І менш гомінливі йдуть люди.
…Так мудрість, буває, приходить сама,
Як спокоєм повниться серце у грудях.
Здається, невтримний спинивсь часоплин.
І велич всього - незбагненна:
Природа уповні і жде перемін.
І просяться вірші у гості до мене.


У КИЄВІ

Так весняно, осіння столице, весняно!
В розтривоженім серці - і подив, і спів:
Там, де свічі палали травневих каштанів,
Неповторно так вересень зазолотів...

Увіходимо в осені мудру науку,
У розмірений ритм падолисту й вітрів.
Все - незнане й знайоме, нечутне й стозвуке -
Переплетене променем теплих ще днів.

До душі - і твоя величава окраса,
І гостинність твоя, і хода гомінка,
І замріяний погляд Шевченка Тараса,
Де вирує людська повновода ріка.

Пізнаю тебе кроком і подихом кожним.
По Хрещатику йду - розквіта далина.
На каштанах вже осінь - збагнути це можна.
А на серці - весна. Незбагненно - весна!

ХЛІБОРОБОВІ.

Не питаю про вдачу -
Навік то чи ні?
Бо напевне те знаю -
Навіки!
В тебе думи й надії,
Тривоги й пісні,
Наче небо - високі,
Як поле - великі!
Та і ліпшої вдачі шукай -
Не знайти:
Зранку вмитий росою,
Ти землю квітчаєш.
І здивовано дивляться вічні світи,
Як спинається колос
І золотом сяє.
Бачу: йдеш ти під сонцем.
Степи - в далину.
І хоч звабний той космос,
Той Всесвіт широкий,
Ти земному тяжінню
Навік присягнув.
І землі наймиліш -
Твої звідані кроки.
Бо тобою прикрашена,
Гордо сія.
Відкривав би її -
Все до обрію йшов би!
Вічний труд хліборобський -
То вдача твоя.
І пшениць твоїх злото -
Найвищої проби!

* * *

За ніч і снігу намело
І сил побільшало неначе.
Та знов вернуло на тепло -
Надворі ранок тихо плаче.

Із даху падає сльоза.
За нею інша - знов і знову.
Отак до мене й ти б назад
З теплом вернулася, любове!

І ми б удвох навстріч снігам,
Зимі б назустріч вийшли радо.
Ти не вертаєшся. Я сам.
В долоню з даху крапля пада...

Зупиніть його, мамо, бо хлопець нівроку!
Розпакуйте сакви і натільник порвіть…
Він - гарячий такий і такий синьоокий.
Він послухає Вас. Зупиніть. Зупиніть!
… Мати сина у путь виряджала як мати.
І зібралась рідня. І зійшлось півсела.
"Ти ж, синочку, гляди - не лінуйся писати.
І частіше пиши", - вже в сльозах додала. -
Теє море мені буде снитися, сину.
Може б, ти передумав - зостався таки?
Ти ж у мене один. В цілім світі єдиний -
Синьоокий такий і гарячий такий!"
Він втішав, як умів: то, мовляв, забобони...
На те юність і є, щоб стихію скорить!
… В далину стукотять за вагоном вагони.
На пероні одна тихо мати стоїть...
Море різним бува, мамо-ненечко, різним:
Тихе-тихе - то штиль. А як піниться - шторм.
Я ж казав - зупиніть, а тепер уже пізно:
У відкритому морі не спинить ніхто!
І такі відчайдушні - курсанти всі, мамо.
А один - несподівано - випав за борт:
Змило хвилею вмить. І на дно - наче камінь:
Мамо, море - робота. Важка - не курорт.
А Ваш син - він те бачив: меткий він на око.
А вода крижана - до кісток пропіка.
Ще й туман. І той шторм - чорний вітер жорстокий.
Двоє морем пливуть... Чайка - сина рука.
Як Вам спалось тоді? Як сміялося, мамо?
В рамці - лист нагородний. Утішні слова.
В вікна стука зима. Та такими вітрами,
Що до часу сріблиться у вас голова.
Так велося: біда йшла укупі із лихом:
Син із морем прощавсь - креслив долю нефрит.
І до Вас, як не марив, не зміг, не доїхав.
І крізь марення "Мамо!" неслося у світ…
Ми ховали його. Вас утішить не вміли.
Гайворонням упали грудки до труни.
Якщо світ наш гіркий називається білим,
То як зветься отой, де вікують сини?
Але хто ж нам пораду дасть, мамо, у тому,
Як спинить відчайдушних, гарячих таких?
В мене син підроста. Знаю - вирушить з дому.
Бо від долі нема, як на двері, замків.

ДІЙШОВ ШЕВЧЕНКО В СЕВАСТОПОЛЬ.

24 серпня 2003 року в Севастополі відкрито пам'ятник Великому народному поетові України.
Полотнище спало зі скульптури об 11 годинi 35 хвилин.

В душі навіки ця хвилина:
(Вона найвищих варта слів!)
Мов усміхнулась Україна -
І Севастополь заяснів.

У мить, коли і сонце встало,
Ти випростався поміж нас:
Став на гранітнім п'єдесталі
Поет-пророк, бунтар Тарас.

Духовний батьку України,
Дійшов таки до нас єси,
Де Чорне море, як перлина,
І місто дивної краси.

Тут шлях проліг з варяг у греки,
Яким ти щиру шану склав.
Переплелось близьке й далеке,
Щоб нам і ти ще ближчим став.

А як інакше, бо у слові
Твого святого "Кобзаря" -
Людської гідності основа
І волі нашої зоря!

Звучить розбудженим набатом
В краю, де море й кораблі:
"І буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі!"

Душа вслухається у слово,
Душа ніжнішою стає,
Бо то не просто - звуки мови,
То - серце зболене твоє!

За тих рабів, німих і голих,
Яких душею возлюбив,
Підняв ти свій пророчий голос
І возвеличив їх, рабів.

Ти мріяв сам і вчив нас жити,
Щоб вільні, бачиться, були.
Щоб українцями у світі
Без страху зватися могли.

А ще - в сім'ї великій, вольній,
Щоб не забули пом'януть
Тебе незлим і тихим словом.
Незлим і тихим - в тому суть.

Бо все величне, нелукаве
Не потребує ні литавр,
Ані фанфар, і навіть слави:
Воно в серця людські вроста!

Отак і ти постав у місті,
Де море, сонце й кораблі,
Величний, як безсмертна пісня
Про нашу долю на Землі.

Ми в ній живем - від батька-неньки.
І я кажу - у добрий час!
Тарас Григорович Шевченко,
А ти дійшов таки до нас!


ДОРОГА ДО САНКТ-ПЕТЕРБУРГА.
Землячці й посестрі Любові Коваленко-Котлерчук.

Ми скільки їдем - дощ і дощ.
До чорних хмар душа не звикла.
Беріз рядок, ялин рядок
До нас вдивляються у вікна.
Стрункі й високі - аж до хмар.
Ген-ген - хати, річки, озерця...
Від них клубочиться туман,
Повзе до нас - вповза у серце.
Дощі й туман. І крадькома
Надходить ніч. І перша. Й друга.
Таки нуднішого нема
Шляху, ніж до Санкт-Петербурга.
А ми туди везем привіт
Від Севастополя й Тараса...
Він жив у місті на Неві,
Та в Україну серцем рвався.
Тепер дійшов уже й до нас.
І став у бронзі і граніті.
Брати російські, славлю вас
За те, що наше сонце світить.
Ви не дали йому згоріть,
Із рабства вирвали, з неволі...
Уклін вам, браття. Хай дощить,
Аби родило рідне поле.
Того хотів трудар Тарас,
Щоб ми жили у дружбі й мирі.
Його привіт везем до вас.
А з ним і сонце зійде, вірю!
26 серпня 2003 року.

* * *

Ну, от жили: і їли, і сміялись.
В кіно ходили. Діток нажили.
Квартири, меблі вибивали,
Потіли - лаялись - сопли…

Щоб крайнім бути - не спішили:
Ладнали-гнулись - так простіш.
На зборах збуджено гуділи,
Що навіть гидко ставить в вірш.

Середняка у всьому гнали:
В роботі, в дружбі, в почуттях…
Собою лиш тоді ставали,
Як вже несли - ну, на плечах!..

ПОЛОНЕНИЙ АЦТЕКІВ.

Я богові Ра завтра буду принесений в жертву.
Я - бранець іспанський - в полоні ацтеків сьогодні.
Я навіть не знаю, як мушу насправді померти,
Але відчуваю - уже піді мною розверзлась безодня.

Я рік у полоні. Рік чимось близьким був до раю:
Мені безвідмовно найкраще - і їжа, й до неї.
А боже ж мій милий, які мене кралі кохають!
Я навіть не відав, що справді кохання таке є!

Найкращі парфуми умащують зболене тіло.
У царському ліжку приходять і сни небувалі...
Сьогодні - уперше в полоні - матуся наснилась,
І вперше в полоні душа уві сні застогнала.

Проснувся - і спала з очей повсякденна полуда.
З очей, що до розкоші звикли в чужинськім полоні.
У мене все є, але волі немає і більше не буде:
Я в клітці коштовній - ударила думка у скроні.

І скрипнули двері під ранок: мій боже, за мною!
Ведуть, а куди? Вищий почет - і тільки - довкола.
Жерці - о людці! - втаємничено поміж собою
Молитву шепочуть. І сходяться грізно у коло.

О боже! Ліс рук. І ті руки у мене вчепились.
Волаю від болю. І мовкну від болю так само...
В розідрані груди, де серце беззахисне билось,
Вп'ялися жерці, вириваючи серце руками.

Ще мозок живий. Іще думка остання не вмерла.
Летить моє серце і б'ється об ідола - бога ацтеків.
А потім - безодня. І темінь. І тіло отерпле
Непотребом впало від статуї Ра недалеко.

В полоні підступних вмираєш підступною смертю.
Хай бавляться стрілами. Ми ще воскреснем...
Я богові Ра був жерцями принесений в жертву.
Вони ще не знають про порох. І помсту Кортеса...

Стоїть сірий ідол. Віками стоятиме, знаю:
Ми кров'ю сплатили за бога ацтеків неславу.
А де ж їх імперія з прагненням вічного раю?
Нема навіть сліду. Ні доброго спогаду навіть...

ОСВІДЧЕННЯ.

Люба Анно, обрав я свій хрест!
З ним навіки, навіки з тобою.
Я облогою взяв Херсонес,
А тебе хочу взяти - любов'ю!

Візантія у серці, як рана:
Звідтіля він царівну чекав...
І здивовано слухала Анна,
Як їй Київський князь присягав.
Говорили, що варвар - про нього,
А він Русь підійняв до небес!
Християнському молиться Богу
І обожнює, Анно, тебе:

Люба Анно, обрав я свій хрест!
З ним навіки, навіки з тобою.
Я облогою взяв Херсонес,
А тебе хочу взяти - любов'ю!

Біль затихне. І щастя ще буде.
Кожна пташка гніздечко зів'є:
Ти уперше поклала на груди
Володимиру личко своє.
Він - твій муж і володар держави,
Що єдиною зміг зберегти.
Бо у нього, крім віри і слави,
Була в серці коханою ти!

Люба Анно, обрав я свій хрест!
З ним навіки, навіки з тобою.
Можна приступом взять Херсонес,
А любов можна тільки - любов'ю!

Правда, Анно: я стратив братів,
Що моєї запрагнули смерті.
Вісімсот мав дружин і гріхів…
А сьогодні - чи жити, чи вмерти -
Маю стати за Київську Русь!
Полюби її серцем, кохана.
Задля неї живу, щирим серцем клянусь,
І кохаю тебе, люба Анно!

Люба Анно, обрав я свій хрест!
З ним навіки, навіки з тобою.
Від облоги скоривсь Херсонес,
А любов визріває з любові!

НА РОЗТАНКУ З ХХ СТОЛІТТЯМ.

Оце і все - прощай, Століття!
…Чи ми прозрієм відтепер,
Коли позаду лихоліття
Експериментів і прем'єр?..
А вік і справді був нівроку:
Від потрясінь - холоне кров…
Немилосердно і жорстоко
Як починавсь, так і пройшов.
Та в тім нема його провини.
Він був. Між інших. Був і є!
І хтось останньої хвилини
Вершив буття у нім своє.
Одні - у лаврах Герострата,
Кому Чорнобиль став вінцем…
Хто в тім - у ядернім - багатті
Ледь не засмажив світ живцем…
А інші - в славі. Справжній славі,
Що непідвладна каяттю.
Хто за взірець служіння правив
Одній лиш істині - життю!
Літав у космос. На рейхстагах
Писав: "Фашизму й рабству -ні!"
І під небесним вічним стягом
Чолом бив хлібній борозні.
Хто не робив чужої справи,
А мав свою і нею жив…
…А втім не будемо лукавить
В тисячоліття на межі:
Не всі дійшли цієї суті -
Ще прагнуть воєн і борні.
У догми Марксові закуті,
Про рівність цвенькають пісні…
Невже нічому не навчились
За сімдесят із лишком літ?!
Ми - віднімали і ділили…
А додавав і множив світ!..
Під сонцем рівні ми. Й під Богом.
Як люди - різні. В тім і суть.
Буть на вершині шанс у того,
Хто в світ несе душі красу
І творить світ - в собі і в людях.
Живить всіх інших - для життя.
Хай революцій більш не буде
І до розбрату вороття.
Хай мудре йде тисячоліття,
Несе єднання й мир у дім.
Заради цих щасливих митей
Вкраїну й світ благословім!

Не питайте, чому яворина сумна,
І не знають птахи, куди їм відлетіти?
Чорним круком кружляє над світом війна,
Просинайсь, моя люба, буди наших діток!

Чую стогін Землі - знов сердешну трясе.
Схід Близький став сьогодні для мене ще ближчим.
Відлітайте, птахи! Може, небо спасе,
А безкрилим - горіть у страшному вогнищі!

Я волаю у світ: самогубство спиніть!
І допоки не пізно, збагніть: це - смертельно!
А птахам я кажу: не баріться, летіть,
Бо Земля через мить стане просто пустеля...

От би й нам долетіть до найвищих планет,
Щоб хоч душі землян врятувати від тліну...
Та просніться ж , нарешті! - волає поет:
Захистіть і дітей, і себе, й яворину!

Ще не все запалало фатально навкруг.
Ще під сонцем не всі збожеволіли люди.
І допоки ні серцю не стліть, ні перу,
Я будив, і буджу, і будити вас буду!

Не питайте, чому яворина сумна,
І не знають птахи, куди їм відлетіти?
Чорним круком кружляє над світом війна,
Просинайтесь, земляни, життя не проспіте!

ПОЕТИЧНА ХІРУРГІЯ.

Рятую вірші, писані колись:
Не інквізитор я, щоб їх палити...
Нехай вони для друку не збулись,
Та все одно ж - мої то кревні діти!

Який не візьмеш - серце ожива.
Мої маленькі - просяться на руки:
У саднах всі, позбиваних словах...
Полю рядки, щоб зайвого - ні звуку!

А дехто у вогонь, і всі кінці!
Сідає за нові. І в друк - мудріші...
Мені ж щовірш, як пальці на руці:
Однаково болить, який не вріжеш!

ТРИВОЖНИЙ НОКТЮРН.

Розповім я доньці й сину
Казку сонячну під вечір.
За вікном спить світ тривожний.
Ні, не спить, не спить - снує.
…Попелюшка - очі сині
І такі худенькі плечі.
…А в екранах - президенти
Гомонять щось про своє.

Попелюшка… Чарівниця…
Дивний бал. Танок із принцем.
Кришталевий черевичок
Ось на сходах… Бався, принц!
…Діти сплять. Мені не спиться.
Шле ефір тривожні вісті.
Що з тобою, чоловіче?
Спи вечірньої пори!

… Ти шукаєш долю, принце,
Попелюшку золотаву?
А в екрані - хмарочоси
Вмить щезають на очах:
Справді, а не віртуально
Літаки в них залітають,
Щоб за мить перетворитись
Із людьми на пил і прах.

… Певен: принца знайде донька,
Син, звичайно, - наречену.
А весільним подарунком
Що їм - вибухи тоді?!
Бомби - звичні і нейтронні…
Страх - щонічний і щоденний.
І казки про порятунок
В час, як смерть постука в дім?

О, не дай дожить до того!
Хай на варті стане розум.
…Сплять у ліжку наші діти.
Глянь-бо: діти мирно сплять.
Світ сивіє від тривоги,
Бо над ним принишкли грози.
Та й чому не сивіть світу,
Як в прицілі - вся земля?!

До змісту Іван Левченко "Мигдаль на руїні"